Великі, неприємні та печальні зміни внесла війна. Відсутність роботи, переїзд в інше місто - Кременчук. Живемо тільки на допомогу держави з ВПО. З дитинкою на роботу не беруть, бо немає з ким залишати в квартирі. Пішли у перший клас, навчання онлайн в рідному Харкові. Декілька разів пробували повертатись, але ні... З дитиною ще рано. Багато прильотів, сирен.

Війна шокуюча сама по собі. До такого не можна себе підготувати. Перші тижні війни, коли ти із дитиною вдома, в Харкові, кожну хвилину, щось вибухає, дикі та страшні звуки, щось летить, страшно... День ще якось витримували, а от ніч, мабуть, була найстрашніша. Вночі жорсткіше ворог бомбив Харків, я боялась заплющувати очі: стіни та стеля ходили ходуном. Як ми вижили, я не розумію… Ми жили в такому місці, що закидали всім.

На подвір'ї багато уламків було. Вибухи поряд з домом - це дуже травмуючи події. Дитина в 5 років не повинна питати у мами, чи загине вона зараз… А минулого літа була недалеко від «Амстора» (Кременчук). Дітей ВПО за зупинку від нього в будинок культури запрошували на співи. Чудом ніхто там не постраждав, окрім будівлі. Майже вся залишилась без вікон, але всі діти цілі. Перелякані були, але цілі...