Я хворію, у мене цукровий діабет. Ледве рухаюсь. Сама живу. 

У перший день війни я була у хаті. Як гупнуло, я аж підскочила і спустилась у підвал. На другий день дочка мене завезла у лікарню. У лікарні ночували у підвалі, і тут, вдома, - теж у підвалі. Боялися, що нас завалить, і нас ніхто не визволить. 

Перші три місяці не було ні їжі, ні води. А потім стало дещо на базарах з'являтися. До криниці ходили по воду. Я просила, щоб мені підвозили. Страшно було. 

Вночі так стріляли, що вся хата двигтіла. Довелося о третій ночі знову йти у підвал. Туди йти теж страшно, боюсь упасти. Ноги погано ходять. І сьогодні "шахеди" літали, але я не чула. 

Найбільше шокували обстріли. Поряд гараж постраждав, а уламки до нас летіли. Коли вибухи, у мене серце колотиться, тиск піднімається. Думала, що тут мені кінець. Шукала бігом таблетки. 

Я не виїжджала, бо не було куди. 

Я ходжу до церкви, щоб трохи легше було психологічно. Добре, що є вода і продукти дають. 

Мені не віриться, що війна швидко закінчиться. Хочеться, щоб швидше, тим більше, що багато моїх родичів виїхали. Нас знову почали обстрілювати. У нас тут і так усе розбито, а орки школу розбомбили і будинок культури.