Усі мрії та плани на майбутнє, улюблена робота й велика родина – все це залишилося у минулому Ірини, яке зараз поділено на до і після 24 лютого 2022 року.

Ми з чоловіком і дітьми-двійнятами, яким по два з половиною рочки, прокинулись від вибухів в нашому рідному Миколаєві 24 лютого. Потім пішли дзвінки від рідних і друзів з новиною, що почалась війна. Перше – це шок, далі – розуміння, що треба зібратися, бо з нами - діти.

Труднощів було багато - навіть не перелічити всі.

В перші дні війни було дуже страшно. Особливо - розуміння того, що ти ніяк не можеш захистити своїх дітей, зупинити цей жах, адже від тебе нічого не залежить.

24 лютого певне розуміння настало, коли я, виглянувши у вікно, побачила людей, які з сумками й рюкзаками вибігали з будинків, деякі вантажили побутову техніку і домашніх улюбленців. А потім серед темної ночі раптом ми почули гучний вибух, який осяяв все місто. Тієї ночі ми більше не спали. Підвал, дві стіни... Гучні вибухи не затихали. І на ранок - новини про загиблих, поранених. Так було кожного дня, тому що Миколаїв під постійними обстрілами.

Виїжджали ми з Миколаєва, оминаючи ракети, які, на щастя, не розірвались. Ми вимушені були, як і більшість матерів з дітьми, залишити рідне місто. Зараз перебуваємо в Трускавці, а наша родина залишається в Миколаєві - з різних причин. Ми дуже сумуємо.

З Миколаєва ми виїжджали евакуаційним автобусом, приїхали спочатку в Одесу. Мене дуже вразило піклування та увага місцевих волонтерів і благодійних організацій. Там нас одразу провели в укриття, нагодували гарячими стравами, пригостили чаєм та солодощами. Дітям організували дозвілля: іграшки, конструктори, мультики. Ми в укритті знаходились десять годин поспіль, тому дуже вдячні всім, хто допомагав. Протягом цього часу в укриття приходили інші мами з дітками. Кожен - зі своєю історією евакуації. Але ми всі були вдячні одеській гостинності.

До війни і зараз я перебуваю в декретній відпустці. Основним джерелом доходів був заробіток чоловіка. Тепер я буду вимушена звільнятися з улюбленої роботи, на яку я мріяла повернутись після декрету. Дуже сподіваюся, що після війни все налагодиться, тому що я дуже люблю свою роботу, свій колектив і компанію, яка є провідним зерноторгівельним підприємством півдня України.

За місяць до війни ми з чоловіком зважились на іпотеку, мріяли про своє житло. 24 лютого був перший платіж за іпотечним кредитом. І над цією квитанцією я просто плакала, тому що ми мали великі плани на майбутнє.

В один момент ми вимушені були залишити свою квартиру, своє місто, рідних, і без якихось планів шукати безпечний куточок. Але ми віримо в перемогу і сподіваємося, що у нас ще буде можливість втілити всі наші мрії.