Почернін Дмитро, 16 років, учень 10 класу Марганецького ліцею №1 ім. Т. Шевченка

Вчитель, що надихнув на написання есе: Баландіна Олеся Петрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Усвідомлення війни прийшло не відразу, адже я й повірити не міг, що вибухне такий жах. Все, що можу згадати з початку, так це гул сирен та крик переляканої мами. Напевно, саме тоді до мене прийшло чітке усвідомлення того, що почалася війна.

Про таке поняття, як «війна», я читав у підручниках з історії. Бачив її у документальних фільмах. Бувало, чув від людей похилого віку. Пам’ятаю той страх, який відчував, коли відтворював в уяві історії війни. Не можу до кінця прийняти той факт, що війна прийшла на мою Батьківщину. Туди, де були найщасливіші моменти у моєму житті: вперше зробив ковток свіжого повітря, вперше побачив блакитне, мирне небо і ясне сонечко, що огортає теплом і ласкою.

24 лютого мої почуття змішалися. Я до кінця їх не розумів, чи то був страх, але не за себе, а за рідних, друзів та всіх невинних громадян; чи гнів… а, може, й зовсім банальне хвилювання? Пояснити це я не можу й досі.

Здивував мій спокій, хоч і переповнювали емоції та почуття, але я був неймовірно зібраний і холоднокровний, адже в школі нас вчили, що паніка – це твій найгірший ворог під час небезпеки.

Моя сім’я навпаки, була сильно стурбована. У голові картина: я стою посеред кімнати і дивлюся на маму, яка збирає речі. Її глибоке дихання, тремтячі руки, все це змусило мене переживати ще більше…

Моє життя перетворилося на постійний біг та переселення. Я був змушений виїхати зі своєї Батьківщини. Тепер я блукач і кочівник. Зараз не можу залишитися в одному місці надовго. У голові стільки думок про найближче майбутнє, які пригнічують мене. Найгірше те, що я не можу нічого вдіяти, лише відсиджуватися і молитися про закінчення цього жаху.

Щодня я гортав стрічку новин в Інтернеті, щоб знати, що діється на Батьківщині. І щоразу, як я натикався на погані звістки, все моє тіло тремтіло, долоні покривалися холодним потом, а серце ніби хотіло вискочити з грудей. Одного разу я навіть заплакав: “Невже я настільки марний? Чому я не можу допомогти тим людям, які захищають місце, яке люблю всім серцем?” З такими думками я продовжував гортати новини.

У голові спливають спогади, як в дитинстві я грав у “війнушки” з моїми друзями. Ми брали палиці, і уявляли, що це якась зброя. Тоді я вважав це веселими іграми, але “війнушка” – зовсім невесело. Зброя – це інструмент кровопролиття.

Інструмент, створений лише для насильства, що завдає біль і страждання навколишньому світу. Скільки життів було забрано через нього, скільки сліз матерів, дітей, друзів пролито через злісного шкідника...

Все починалося безневинно. Ще в давнину людина взяла у руки камінь, яким була готова роздрібнити череп сусіду з іншого племені. Нічого не змінилося! І ми звемо себе найрозумнішими створіннями цього світу?! Адже й досі не розуміємо, що нами керують почуття, які притаманні лише безмозким створінням. Якби ми більше часу приділяли логічному мисленню, то, можливо, все було б інакше, і ми б знайшли рішення будь-якої проблеми. Не було б пролито море крові. Не було б знищено купу селищ та міст. Не пролилися б гіркі сльози за дітьми, які не повернуться з фронту.

Чому люди прагнуть війн? Чому ніхто не приходить до мирного рішення? Війни несуть лише страх, ненависть та руйнування. Скільки моральних, культурних, духовних та матеріальних цінностей було знищено через війни? Скільки народів стерто з лиця Землі? І все через те, що ми – вершина харчового ланцюжка, що має інтелект та розум, не може знайти спільне рішення, домовитись...

Хочу бачити лише усмішку на обличчях людей, а не дивитися на тих, хто пережив ці жахливі події, їхню гіркоту та смуток. Що з тобою не так, людство?