Карнаух Анастасія, 11 клас, Херсонський ліцей №27 Херсонської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бойко Вікторія Іванівна

30 листопада 2024, Херсон, селище Східне. День, який став переломним моментом у житті нашої родини, день, який навічно закарбувався в моїй пам’яті… На перший погляд, то був звичайна субота: мати пішла на чергування до лікарні, у батька - вихідний, я виконувала домашні завдання…

Несподівано пролунав вибух, за вікном щось спалахнуло. Це був «приліт» у сусідський сарайчик, розташований усього за кілька метрів від нашого будинку. Вогонь от-от міг перекинутися й на до нас.

Поки татко й дідусь намагалися загасити пожежу, я збирала цінні речі, метушилася, поспішала… Аж раптом почула моторошний свист. Тепер я розумію: то з лівого берега летів ворожий артилерійський снаряд. За кілька секунд почула страшний вибух. Тепер прилетіло вже в наш будинок! У той бік, де було горище, де саме зараз батько з дідусем гасили вогонь! Що з ними? Чи живі? Наче крізь сон, чую татів голос! Він спустився з горища і кликав мене! Він був поранений! Дякувати Богу, його життю ніщо не загрожувало, але через осколкові поранення ніг і правої лопатки батька відвезли до лікарні. Допомогли працівники місцевої поліції. Добре, що приїхали на місце обстрілу вчасно…

Батька прооперували в тій лікарні, де якраз перебувала на чергуванні й мама. Разом із нею ми чекали завершення операції: «Усе гаразд. Одужає! Житиме!» І зараз це було найголовніше!

Повернувшись додому, я побачила, що від нашої оселі залишилися лише обгорілі стіни. Зателефонувала мамі, сказала, що будинку практично нема. Будинку вже нема!.. Плакала я, ридала мама… Потім почали одна одну заспокоювати й думати, як про це сказати батькові, який протягом шістнадцяти років зводив цей дім, облаштовував, дбав про нього, як про ще одне своє дитя… Але хіба ми перші, хто втратив житло в Херсоні, а точніше – у мікрорайоні Східному, куди прилітало й прилітає все: артилерія, КАБи, ракети, дрони?! Хіба ми не бачили руїни чи згарища на місці сусідських будинків?! Але до останнього вірили, що нас ця біда омине, нас Бог помилує… Ні, війна не милує нікого… Війна зруйнувала й наше житло, і наше життя…

Батькові розповіли пізніше, коли впевнилися, що ця звістка не зашкодить його здоров’ю. Він був у розпачі…

З того страшного дня минуло понад чотири місяці, але, здається, я і досі чую той свист, чую, як палахкотить-тріщить наш будинок, охоплений полум’ям… Запитаєте, можливо: «А пожежники? Чому не приїхали на допомогу?» Усі херсонці, та й не тільки вони, уже знають: як тільки на місце обстрілу приїздить пожежна команда, обстріл відновлюється: рашистська наволоч  прицільно б'є  по всіх рятувальних службах…

Ось що значить жити на лінії бойового зіткнення, на лінії вогню, на межі життя і смерті… Але ми, як і більшість жителів міста-героя Херсона, ЖИВЕМО.

Ми безмежно вдячні маминій знайомій, яка запропонувала нам затишне житло. Ми ніколи не забудемо, як наші друзі, колеги мами й тата привозили меблі, посуд, одяг, взуття… Хто що міг… Зараз маємо все, необхідне для життя, але я знаю, що й батько, і мати, як і я, мріють про одне-єдине: дочекатися Перемоги й розпочати відбудову НАШОГО будинку, бо ТАМ – наша ДОМІВКА, яка досі сниться кожному з нас.

Господи, збережи Херсон, збережи Україну! Подаруй нам Перемогу і щастя…