Бялковська Вікторія, вчитель, Красенівська гімназія імені Івана Максимовича Піддубного Чорнобаївської селищної ради Черкаської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Господи, дякую за день! Сьогодні було так багато сонця! Воно зазирнуло ледь не в кожну шпарину нашої старенької школи. І навіть височенна тополина стіна, яка десятками років відділяє шкільне подвір'я від поля, втративши якусь частину свого ошатного вбрання, не змогла зупинити потік осіннього проміння.

Шкільний автобус похизувався своїм яскравим жовтим боком і дженджуристо виписав на грунті фірмовий знак від'їжджаючого транспортного засобу.

Сонце намагалося дістати промінцями хлоп'ячі чуприни і дівчачі щічки за склом: мовляв, чому носи повісили? Але йому не вдавалося змінити один на всіх вираз обличчя: додому,  відпочити після двохгодинного перебування в укритті.

І лише на гальорці хтось-таки вхопив сонячного зайчика і зіщулився, натираючи кирпатого носа рукою.

Торкаюся долонею ледь теплої дощечки пофарбованої в брунатний колір лавки. Один із промінців таки зігрів крихітний куточок. ”Оце б випити кави!” - подумалося. І відразу - дежавю: “Вікторіє Михайлівно, гарний день! Оце б випити кави!”...  

Війна, мов невблаганний хронометр, змінила все: графіки роботи, розклади уроків, місця проведення занять (здебільшого сьогодні це укриття). Вона зруйнувала всі наші плани, родинні зв'язки...

Сплюндрувала родючі землі, відібрала у мільйонів людей не лише житло, а й надію. Та найнереальнішою реальністю для всіх нас виявилося сприйняття смертей, щоденних втрат такої кількості людей.

“Перед лицем смертоносного світу бережімо в собі слова Життя.” - вторить Дочинець.

Ось зараз міркую: чи зберігає дерев'яна поверхня лавки пам'ять про тих, хто до неї торкався? Чи залишив по собі слід і наш колега, сидячи на цій же лаві на шкільному подвір'ї?.. Те, що він загинув на війні, як ГЕРОЙ, вкарбовано в історію.

А от чи генерують в собі енергію людини шкільні коридори, коричнева лавка, чи височенні тополі, до яких був дотичний вчитель зі світлою посмішкою, відкритим серцем і вишитою прадавніми візерунками сорочкою, і навесні, і восени чекаючи на автобус додому?

Величезні трансформаційні події, які, немов цунамі, змивають досвід минулих поколінь, природньо очищують простір. Бери і, хоч і на уламках, будуй нове, бо виклики сучасного світу серйозні. І покоління, яке зростає в умовах боротьби за свою ідентичність, незалежність і право обирати, ніколи не буде схоже на наше, яке зростало в повній ізоляції від... інформації.

І кому, як не нам, знати істинні причини сьогоднішніх баталій. Попередникам сучасних учнів не доводилося рахувати шахеди і часовий проміжок між їх появою над дахами власних будинків.

Їм не спадало на думку, що в укритті можна до самозречення співати гімн своєї країни і вірити, що перемога за тими, хто на боці добра і справедливості. Вони інші, хоч такі ж кирпаті і чорноброві, бешкетники і типові відмінники, високі і надто низенькі, щоб дістати до шкільної СТІНИ ПАМ'ЯТІ й прикріпити білого птаха під світлиною загиблого ГЕРОЯ, вчителя Олександра Юрійовича (нашого Юровича).

Дорогий колего, герою майбутніх учнівських творів і есе, Ви лишили по собі унікальний слід, про про який мріє ледь не кожен хлопчак нашої гімназії. Я роблю відмітку на 983 дні війни. Відлік скоро сягне 1000...

Завтра я знову відкрию двері класу і вимовлю: “Добрий день, діти! Сьогодні...” І це мій шлях, з якого я не зійду, бо вірю, що від цього також залежить наближення нашої перемоги...

Осінь лагідно війнула вітерцем і зблиснула промінцем на моїй розкритій долоні. Якби ж то і у мене були її можливості! Що я маю на увазі? Це ж у осені є велетенська розмальовка, яку вона щороку в цю пору розфарбовує у фантастичні кольори. Це їй підвладні тони й напівтони.

Так і життя має свої фарби. Без них не було би радості. Моя радість попереду - це наша перемога! Її малюю по-своєму і чекаю!  Її чекаю я, чекають мої учні, чекає моя школа, чекає моя Україна!