Селецький Арсен, 15 років, студент Оптико-механічного фахового коледжу Київського національного університету імені Т.Г. Шевченка, група: ЖК-11, м. Володимир, Волинська обл.

Вчитель, який надихнув на написання - О.В. Романюк

Конкурс есе «Війна в долі моєї родини»

«Першою жертвою війни стає правда»

Джонсон Хайрам

Вельми поважні читачі, щиро бажаю Вам безпеки, мирного неба та здорової родини. У трагічні часи людина, як ніколи, розуміє важливість тих, простих на перший погляд, речей, якими наповнюється життя. Тепер і я ціную їх інакше: радію кожній миті, усьому доброму, що дарує мені доля.

Війна – те, що існувало із людством у всі часи, крайній спосіб вирішення проблем, здобуття цінних ресурсів для держави, але насамперед – це вбивства, відчай та хаос. У ХХІ столітті цивілізовані люди розуміють, що світ повинен відійти від збройних методів вирішення протиріч. Між тим, чомусь прагнення «сильних світу сього» реалізуються саме з використанням зброї проти живих істот: на Ближньому Сході, у країнах пострадянського простору, на Африканському континенті... Здавалось, що це може бути деінде, але тільки не в центрі, педантичної у питаннях безпеки, Європи. Що ж, ми помилялися…  

24 лютого 2022 року держава-агресор, вторгнувшись на територію України та розпочавши бойові дії, цілеспрямовано зруйнувала інфраструктуру багатьох міст і містечок України, нанесла непоправну шкоду природі, роз’єднала родини та зруйнувала долі десятків тисяч людей. Історія кожного є унікальною і я лише додам свою у цей архів.

Навчальний день у школі скасовано, месенджери розриваються від величезної кількості повідомлень, а у всіх виданнях новин твориться справжній безлад. Коли ситуацію було ідентифіковано, у моїй родині сформувалася однозначна патріотична позиція. На відміну від загальноприйнятої думки, паніки не було, піддаватися їй було б небезпечним рішенням. Для нас усіх почалась нова глава життя, у якій всі можливі плани на майбутнє зазнали змін з урахуванням необхідності пристосування до життя в межах воєнного стану. Проте, це були мізерні проблеми, оскільки, коли якась родина жалкує про неможливість переїзду, хтось думає лише про те, як врятувати життя.

Після початку повномасштабної війни в Україні життя моєї родини змінилось докорінно. Бомбосховища, пусті прилавки крамниць, навчання та робота в умовах війни, волонтерство та звістки про ганебні злочини російської армії стали нашою реальністю.

Донати на армію, половина одягу й інших речей переселенцям, роздача їжі на вокзалі людям, які тікали від смерті, перевірка буквально усіх фірм, що торгують в Україні на зв’язки з державою-агресором – це перші місяці мого життя у війні. Лише тепер відбувається розуміння значення свободи та миру, без яких неможлива демократія.

На мою думку, показовим є те, як війна розподілила людей. Ті, хто здавалися адекватними – стали пропагандистами, що виправдовують злочини на українській землі. Люди, що не поставали як взірець розуму, перетворились у тих, чиї дії для порятунку України неможливо достатньо оцінити. Навіть в мене були знайомі з суперечливими переконаннями: засуджували війну як спосіб здобуття поставлених цілей, але підтримували вбивства невинних українців, аргументуючи це боротьбою російської армії проти зрадників. Це один із найжорстокіших, але при цьому й найяскравіших прикладів, що розкриває проблеми формування переконань і поглядів, невміння або небажання об’єктивно оцінювати інформацію й події та похибки розуміння пацифізму як ідеології.

Мир для мене сьогодні – найбільша цінність: можливість жити, розвиватися як особистість, без страху не прокинутись чи бути понівеченим, зґвалтованим, проданим у рабство, поневоленим у ворожих концтаборах.

Саме через це, реалізація потреби у захисті Батьківщини, припиненні війни, відновленні суверенітету та об’єднанні українців є необхідною для подальшого розвитку нас як нації, що може протистояти будь-яким загрозам з боку світу та відстояти своє право на самостійне існування та розквіт.