До війни я працювала на Краматорському металургійному заводі. Нині завод не працює, я сиджу вдома. Син також залишився без роботи. Отримуємо від вас гуманітарну допомогу, інакше вижити неможливо. Ми нікуди не виїжджали. У нас для цього немає ні грошей, ні знайомих. 

Найбільші труднощі - фінансові: нічим квартиру оплачувати, неможливо нічого купити. Виживаємо тільки завдяки гуманітарній допомозі. Дуже важко. Чекаємо коли закінчиться війна, щоб відкрився завод, і ми з сином пішли на роботу. Щоб у нас з'явилось світло, вода, тепло, і бомби щоб на голову не падали. Найбільше хочемо миру. 

Війна нас зробила жебраками - платити нічим, їсти нічого.

У 2014 році нас теж бомбили, але ми працювали. Навіть звикли до обстрілів. Уже не було страху. Раніше бігли у бомбосховище, а зараз - ні. У коридорі посидимо, і йдемо далі. 

Я думаю, що війна закінчиться навесні. На мою думку, наші будуть битися до останнього. 

Ми живемо в Україні, ми хочемо бути в Україні, нам росія не потрібна. Хоч ми на Донбасі і розмовляємо російською, але з росією нам не по дорозі. 

Мрію, щоб у майбутньому ми пішли на роботу, щоб усе налагодилось, з'явилась фінансова можливість щось придбати, заплатити за квартиру. Сподіваюсь, що все буде добре.