Мене звати Марія Олександрівна. Війна повністю перевернула моє життя. Я з 17 років працювала на одному місці роботи, як раз планувала вихід на роботу з другого декрету. Мала чоловіка, дім, проживала у найгарнішому місті України – Новій Каховці. Тепер мій будинок зруйновано, місце роботи втрачено, чоловік дуже змінився і почав приміняти до мене домашнє насильство, через що я з ним розлучилась, і він зник з нашого життя. Зараз я ніяк не можу "прижитися", ніде не відчуваю себе вдома, сама відповідаю за двох дітей. Війна зробила мене сильнішою, але я того не хотіла((

Ми були вдома, спали в своїх ліжках, коли почалось бомбардування. З вікна побачили, що приліт був у військову частину і як там все палає. Ми завчасно готували старшу дочку до того, що може початися війна, і порядок дій. Не дивлячись на це, вона дуже перелякалася.

Молодший син відмовився від їжі на два тижня, годували насильно, потім почалась харчова вибірковість, вводили продукти поступово, як на початку прикорм, хоч на той час йому було три роки. Вибірковість, нажаль, присутня досі, він їсть лише окремі продукти. Також приблизно рік дуже боявся голосних звуків, навіть музику і аніматорів. Присідав на корточки і затуляв вушка. Старша донька довго мала порушення сну, ій снилися жахи, довгоне могла заснути.

Найстрашнішим був день, коли ми з дітьми виїздили з окупації. Наше місто було окуповано з першого дня війни. Найнеприємнішим було зникнення мобільного зв'язку та інтернету, бо під постійними обстрілами ти не знаєш, як твої близькі та рідні, що взагалі відбувається в країні. Слава богу, у нашій родині не було людей, що потребували постійного прийому ліків. За їжею ми ходили пішки 6 км, на оптову базу, на якій на щастя зберігався запас продуктів, і їх продавали.