Ісмаіл Світлана, 8 клас
Комунальний заклад « Безруківський ліцей»
Вчитель, що надихнув на написання есе: Лобойко Тетяна Анатоліївна

Війна. Моя історія

- Діти, прокидайтеся швиденько та ідіть до мене у куток.
-Мамо, що сталося? Що це? Що коїться?
-Тихіше, не лякайте малечу. Війна прийшла на нашу землю.

Так, я прокинулася 24 лютого у 5.15 ранку. Хоча наш будильник був налаштований на 6.30. Лягаючи спати, я і гадки не мала, що мене чекає жахіття під назвою – Війна. Я, як завжди, склала свого портфеля ввечері середи. Я мріяла , як наступного дня піду до школи.

-Де стріляють? Як далеко від нас?

Перші удари прийшлися по селищу Козача Лопань. Ворожі ракети били по підстанції , щоб люди залишилися без світла і зв’язку. І з кожною годиною ракети летіли все ближче до міста Харкова. Ворожа техніка, наче монстр із пекла, повзла нашими дорогами. Боже, так страшно мені ніколи ще не було !У середині наче все вкрилося кригою, навіть дихати було важко з переляку. Мене почало всю трусити, наче хтось під лаштував до мене невидимі дроти і бив струмом. Або я була по шию у крижаній воді. Те саме відчували і мої брати. І якщо я і Михайло просто багато говорили, питаючи що хвилини у мами про щось. То менші мої братики кричали і плакали. Не знаю, що у цей час відчувала наша мама. І як вона змогла себе опанувати, але вона була наче із каміння спокійна, розсудлива. Мама облаштувала куточок ( накидала ковдр і подушок під стіл) там де не було вікон. Знайшла свічки і сірники. І постійно спокійним голосом повторювала :« Не бійтеся, я поряд з вами і зроблю все , щоб захистити вас». Не знаю, чи то мамин голос і міцні її обійми нас заспокоїли, чи може психіка звикла до вибухів, але ми заспокоїлися.

До школи, звісно, ніхто не пішов. І про сніданок ми забули. Ні їсти, ні пити не хотілося. Було таке відчуття, наче час зупинився Ми просто сиділи і слухали. Тиша. Знову вибух. І знову тиша.

В обід ми і обідали, і снідали, але їли не тому що хотілося їсти, а тому що мама попросила. Усі боялися ночі. Ми дуже довго не могли заснути. Особисто я боялася, що якщо засну, то не зможу більше прокинутися. І ніч з 24 на 25 лютого була дуже неспокійна. Ворожа техніка заїхала у Безруки і був бій. Недалеко від нас померла старенька бабуся.

День, два, три… спочатку ми лічили І сподівалися, що скоро все скінчиться. Було дуже важко. Не було світла, було важко дістати їжу. І ворог підступав все ближче і ближче.

Мої батьки прийняли рішення їхати як змога далі. Війна змусила нас покинути свій дім, свою рідну землю. Зараз ми дуже далеко. Живемо серед чужих людей. І скільки нам ще бути вигнанцями невідомо. Бо війна ще досі триває, ворожі ракети продовжують руйнувати наші оселі і вбивати нас – Українців. Я ненавиджу війну і всіх тих, хто її розпочав. Але молимо Бога, аби у тих людей почав працювати мозок і вони зупинилися. Я сумую за своєю оселею, за школою, за вчителями, однокласниками, за нормальним і спокійним життям. Я хочу аби на моїй землі був Мир. Все буде Україна!