Гарбуз Діана, 9 клас, Захарівська філія комунального закладу "Глинський ліцей Великоандрусівської сільської ради Олександрійського району Кіровоградської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лепська Лідія Григорівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Початок літа, 2022 рік. Переселенці. Родина з Херсона переїхала до нашої сільської місцевості. Тоді я не замислювалась над питанням, як у цих людей на душі. Війна змусила  їх це зробити – тікати. А запитань багато: хто вони – за нас чи за них; чого, насправді, тікали; довіряти чи остерігатись – адже розмови різні ходять. В дорослих, я впевнена, вже є своє бачення війни. А діти? Чи варто з ними знайомитися ближче?

Я пам’ятаю чітко нашу першу зустріч з хлопцем на ім’я Вітя. Мене щось підштовхнуло заговорити з ним. І я не пошкодувала.

Тоді в мене з’явилось бажання зробити так, щоб він відчув себе тут, як дома. Я повірила в його щирість.

Як говорять  народна мудрість, дивись в очі людини, там побачиш  усе. Він був готовий з чистим серцем мати друзів, так я дізналась про його біль – в його селі поселились окупанти. Я на хвильку уявила себе на його місці: що можна з речей взяти  з свого будинку, як це - вийти на вулицю і покинути все.

А запитання сипалися як з мішка: чи повернуться вони коли-небудь в рідну домівку, їх оселю розграбовано, може спалено, знищено, зруйновано; куди йти, яка вона ота – невідомість?

Але він був завжди життєрадісним. Згодом я познайомила його з своїми друзями і ми почали товаришувати. Він став близьким за короткий час, швидко адаптувався та знайшов спільну мову в наші компанії.

Я стала першою людиною, з якою він став спілкуватися після тяжкого переїзду. Зараз ми добрі друзі. Я дивлюсь в його очі. Вони світяться радістю, він доброзичливий, ввічливий, тактовний, а головне – пускає інших в своє життя і душу, які його підтримують.

Іноді допомога – це просто бути поруч, особливо в важкі моменти. Просте запитання: «Як ти?» - варте золота. Я впевнена,  що теплі слова будують світ, знищують зло.

Слова. Їх тисячі, різні. За життєвими турботами забуваємо і про своїх найближчих, найрідніших. Потрібно зробити маленький крок - підняти слухавку і запитати: «В тебе все добре?»

Можливо, моя маленька допомога не є великим подвигом, але я буду пам’ятати це все життя. При зустрічі з  ним завжди посміхаємось, пригадуємо це вирішальне особливе  знайомство: «Привіт, я – Вітя,  я з Херсона».

На мій погляд, саме в таких простих моментах проявляється справжня допомога. Людяність та доброта, співчуття та відкритість може змінювати нас, наш світ тільки тоді, коли ми самі забажаємо цього, від усієї душі,  щиро.

Та маленький смуток мій новий друг  не зміг від мене приховати – це бажання миру, повернення  в рідні стіни. Ця надія  весь час проступає на його обличчі, як жевріє вона і в  українців від малого до великого, від України до Європи, Америки. Я вірю в силу духу мого народу і тихенько говорю йому  слова, як молитву: «Все буде Україна!»