Яланська Олена, учениця 9 класу Нововасилівської гімназії «Перспектива» Павлівської сільської ради Запорізького району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Кирик Сніжана Сергіївна

«Війна. Моя історія»

Ще недавно я раділа життю, мала багато планів на майбутнє. Але в один момент усе змінилося.

Ранок 24 лютого 2022 року назавжди закарбується у моїй  пам’яті.  Я прокинулася від сильного гулу, який  почула знадвору.  Мимоволі поглянула на годинник.  Час: 05:27. Андрійко, мій брат, підійшов до мене, сів на ліжко і прошепотів: « Війна, сестричко. Клята росія…» Ці слова, ніби обпекли мене.  « А, можливо, це сон? Таке може бути? Сьогодні?» - сотні запитань вирували в моїй голові.

Удень вибухи не вщухали, винищувачі пролітали так низько, що здавалося зачеплять крилом будинок. Коли лунав сигнал тривоги, наша родина бігла до підвалу. Я брала за ручку сестру Іринку, Андрійко – Сашка, а мама несла чотирирічну Світланку. Ми, згорнувшись калачиком, чекали на відбій. Тато продовжував ходити на роботу, а мама пила заспокійливе. Бабуся була постійно сумна і часто плакала.  Звичайно, троє синів стали на захист Вітчизни.  Кожен має родину, діток, а тепер малеча не бачить своїх батьків.

Якось увечері тато зібрав усю родину і повідомив, що зранку ми їдемо до рідних в Івано – Франківськ. « Там спокійніше, не чути вибухів та авіації. Трохи перепочити треба та заспокоїтись»,- сказала втомлено мама.

Понад місяць ми гостювали у родичів. Життя там геть інше. Першу ніч на новому місці я, певно, також не забуду. Під вікном гомоніла молодь, яка збиралась на вечірніх посиденьках, сміялася, жартувала. Я спіймала себе на думці, що вже давно не відчувала цих емоцій. Смуток, страх, тривога заполонили мою душу. Довго ще не вдавалося заснути, адже вуличне світло, якого я не пам’ятала від початку війни, занадто відблискувало мені в очі. Нарешті, солодкий сон окутав мене.

Трохи підзарядившись морально, ми вирішили повертатись. Ми шалено сумували за татом та дідусем. Нарешті вдома! Яке рідне та затишне це коротесеньке слово «ДІМ!» Ми не могли повірити і раділи всім мізерним моментам, на які раніше не звертали уваги. Так лавка біля бабусиного двору, де Андрій любив зустрічатися із друзями, здавалася йому найзручнішою. І навіть ту дощечку, яка відпала минулого літа, він вирішив швиденько полагодити.

Війна змінила нас. Те, що вчора здавалося буденністю, сьогодні цінуєш найбільше на світі. Хочеться жити без повітряних тривог, не здригатися від вибухів, не лякатися, коли бачиш літак, спокійно гратися на дитячому майданчику, радіти кожному дню.

Вірю, що на священну українську землю прийде весна відродження. Довгого віку тобі, незалежна Україно!