Костакій Богдана, 17 років
Луганська область, місто Гірське
Золотівський ліцей №16
Історія людства рясніє війнами. Чи був хоч один рік, коли ніде на планеті не йшла війна?
Громадянські та міждержавні, світові та локальні, справедливі та загарбницькі війни. Навіть ще за печерних часів люди воювали за їжу, за зручне житло, за жінку. Пізніше – за іншу здобич, за золото і срібло, за перли і дорогоцінне каміння та за невільників. Потім за території, за ради корисних копалин...
Різні часи, зброя (від списа до атомної бомби). Змінювалися лиш технології, але суть сутичок не змінювалася... Адже війна – це страшно, неважливо до якої відноситься визвольна чи загарбницька війна, бо страждають прості люди (мирні жителі), плачуть матері та вдови, зростають сиротами діти та повертаються люди з фронту на інвалідних візках або зовсім в трунах... Або навіть рідні ховають порожні труни, не попрощавшись навіть з тілом близької людини... Всьому цьому виною кровожерна, жорстока війна!
Саме 7 років тому з квітня 2014 на Донбасі почалася війна, яка триває і по цей день, забравши з собою 13 тисяч українців, перекроїла карту України і долі мільйонів людей. Ця війна вплинула на кожну людину, а найбільше на жителів, які жили в епіцентрі війни. Деякі покидали житло і виїжджали, але моя мати не могла покинути роботу.
На мене так само вплинули події війни, я не виняток. Адже мені було лише 8 років... Маленька дівчинка з величезним поглядом на світле майбутнє...
Навіть не замислюючись, перебуваючи в гостях у своєї хрещеної, яка жила в місті Первомайськ, 22 липня я бачила заплакані обличчя матерів і дітей, які плакали в автобусах. Я не розуміла, що вони прощаються, дивлячись в останній раз один на одного.
Тоді дітей вивозили з міста, заради безпеки. Адже в ніч на 23 липня було обстріляне місто. Саме тоді вночі, відчуваючи руки матері на своїх вухах, щоб сильно не чути вибухи, я відчула, що саме і є війна.
Війна залишила свій слід на моїй сім'ї розривом спілкування з тіткою і сестрами, які перебували в Луганську. Тоді не було навіть можливості зателефонувати, адже зв’язок був відсутній. Доводилося підніматися на терикони, і тоді хвилин десять, але могли почути голоси рідних.
Тоді також настав час безгрошів'я, адже зарплати не було місяців 5. У той час моя родина не жила, а виживала. Коли не було грошей навіть на хліб, я бачила, як від безвиході беззвучно плакала мати.
Коли почалася школа, адміністрація дала вибір ходити або ж ні. Знаючи мою любов до навчання, мене мама приводила і забирала з навчання. У класі тоді було учнів чотири. Бувало при обстрілі школи учнів відправляли для безпеки в кімнату без вікон. І тоді прибігали батьки і забирали додому. Скільки ж багато разів мені розповідали про техніку безпеки, про міни, розтяжки і як поводитися при обстрілі. Тоді я відмовилася від свого захоплення, ходити з дідусем в ліс по ягоди і гриби.
Майже кожного дня чула, як танки проїжджали повз мого будинку, для такої малечі, як я, це було дивовижно. Ми вітали своїх захисників України, махаючи рукою в знак вітання, нам з посмішкою відповідали взаємністю. Можливо, зараз тих хлопців вже нема в живих, хто знає... Війна нікого не шкодує, скільки вона забрала з собою молодих українців, які так і не повернулися додому до своїх матерів.
Як писала Ліна Костенко:
«Війна – найбільше з лих
І виростають покоління,
Котрі не чули тишини.
О, найстрашніше з літочислень
Війна – війною – до війни!»
Війна – це лихо. Саме так, війна залишає глибокі шрами на душі кожної людини. Я ще не знаю, як події цієї війни відіб’ються на мені через роки. Але я на себе прийняла найменшу біль, ніж люди, які втратили своїх дітей, рідних... Хочу подякувати воякам української армії, які віддали своє життя за життя мирних жителів. За мене віддали, бо я жива. Дякую!
