Новікова Анастасія, 10 клас, Семененківський ліцей Павлівської сільської ради Запорізького району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сторожук Ольга Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни… Ці слова обпікають душу, викликають спогади про перші дні, коли ми почули звуки вибухів, коли страх та тривога огорнули наше село Семененкове. Живу в Запорізькій області, у Павлівській громаді, і знаю, що війна забирає найцінніше — спокій, рідних і наше майбутнє.

Війна вже стала частиною нашого повсякдення, і ми не можемо залишатися байдужими.

Початок війни… Ці слова назавжди закарбувалися в моїй пам'яті, як найстрашніший момент у житті. Коли все тільки почалося, здавалося, що світ навколо зупинився. Я ніколи не відчувала такого жаху, такого холоду в серці, коли чула перші вибухи. Цей звук ніби розрізав небо і розбив усе, що було звичним і безпечним. Страх захопив кожен куточок моєї душі.

Що буде з нами? Чи залишимося живими? Чи повернуться ті, хто пішов на фронт? Це були питання, що не давали спокою ні вдень, ні вночі.

Мій брат Павло і тато Іван пішли захищати Україну. Вони обоє — справжні герої для мене. Але війна вже забрала мого  дядька, який загинув від ворожої ракети. Його втрата — це не лише наш сімейний біль, це рана, яка болить кожній українській родині. Я не забуду той день, коли ми отримали страшну звістку про його загибель. Це був момент, коли світ завмер, і надія наче розчинилася в повітрі. Але замість розпачу з’явилася ще більша рішучість, ще більша віра у нашу перемогу.

Кожен день війни — це боротьба не лише на фронті, але й у наших серцях.

Ми вчимося жити з цією війною, допомагаємо тим, хто бореться за нас, збираємо кошти, молимося за їхнє здоров’я та безпеку. Кожен день, кожна година здаються вічністю, але в цих важких умовах ми навчилися цінувати кожну мить разом.

Село Семененкове, як і багато інших місць в Україні, не залишилося осторонь цього жахливого випробування. Ми живемо під постійною загрозою, але разом із тим розуміємо, що не маємо права здаватися.

Ворог не зможе забрати в нас нашої віри у світле майбутнє. Кожен, хто пішов на фронт, робить це заради нас, заради нашої землі, заради свободи.

1000 днів болю і втрат. 1000 днів надії і віри. Я знаю, що наші рідні воюють не лише зброєю, але й серцями, сповненими любові до України. І ми маємо бути такими ж сильними, такими ж непохитними. Кожен день війни робить нас сильнішими. Кожна втрачена людина — це ще більший обов'язок перед майбутніми поколіннями, перед нашими близькими, які вже не повернуться.

Але вони продовжують жити в нашій пам’яті, у нашій боротьбі, у нашій перемозі, яка обов'язково прийде.

У нашій школі ми активно займаємося волонтерством, бо розуміємо, що кожен наш внесок важливий для підтримки наших захисників і наближення перемоги. Ми регулярно влаштовуємо благодійні ярмарки, на яких продаємо власноруч зроблені вироби, випічку та інші речі, щоб зібрати кошти на допомогу нашим воїнам.

Кожен з нас намагається долучитися до цієї великої справи: хтось плете маскувальні сітки, хтось збирає необхідні речі для переселенців або відправляє гуманітарну допомогу на фронт.

Разом із вчителями та батьками ми організовуємо збір медикаментів, теплого одягу, їжі для військових і тих, хто постраждав від війни. Кожен ярмарок, кожна акція — це наш внесок у перемогу, наша допомога тим, хто зараз на передовій. Ми віримо, що навіть маленька допомога має велике значення, і продовжуємо працювати, об'єднуючи зусилля, щоб підтримати нашу армію і разом наблизити мирний день, на який чекає вся Україна.

Ця війна загартувала нас, навчивши не лише страху, а й сміливості, терпіння та солідарності. Я вірю в перемогу України, адже наша єдність і сила духу є незламними.

Ми вистоїмо перед будь-якими труднощами. Я впевнена, що майбутнє нашої країни буде мирним, а разом ми відновимо все, що було зруйновано. Віра в перемогу — це не лише надія, а й наша спільна мета, за яку варто боротися.