До війни ми жили у селі Богородичне Донецької області, я працювала акушеркою у пологовому будинку у Слов'янську, з 6 грудня 2021 року у відпустці по догляду за дитиною, донечка народилась 20.02.22. Найчастіше згадую, як ми готувалися до появи малечі, купляли необхідні речі, готували кімнату, робили ремонт, як довго чекали її.
Перший день війни ми зустріли у пологовому будинку , я йшла за кип'ятком до буфету, коли почула гучний вибух, але у перші хвилини і подумати не могла, що це війна, потім сльози, істерика, я не могла зрозуміти, як жити далі, що робити, як діяти, бо у мене дитині ще навіть 4х діб немає.
Нас екстрено виписали у той же день додому, далі багато сліз, кожен день, кожну годину, особливо коли чутно було вибухи. Коли доньці було 1.5 місяці, ми прийняли рішення тимчасово евакуюватися. Не знали, куди, як, – рішення прийняли за 30 хвилин, ще 30 у нас було, щоб зібрати речі. Ми виїхали майже без нічого.
6 квітня зранку поїхали у Краматорськ на евакуаційний потяг, людей було дуже багато, в кожному вагоні сотні людей. Вагон у нас був купейний, у купе, крім нас, було 11 осіб, всі сім'ї з дітьми, всі дітки плачуть, кричать. Було дуже тяжко з малечею, я годувала грудьми, з собою у потяг ми не встигли нижчого взяти, їхали більше доби.
На ранок малеча вже не спала, тільки кричала, бо було дуже спекотно, вона була голодна, я не мала поняття, що робити. Потім знайшли суміш і нагодували. Потім знайшли людину, що нас зможе взяти на квартиру, ми доїхали до Львова, зі Львова до Тернополя іншим потягом, нарешті доїхали.
Жили у чоловіка два тижні, були люди, що допомогли нам і принесли багато речей для донечки. Хазяїн квартири багато пив, постійно з друзями кричали в квартирі, сварились, і одного вечора просто вигнав нас, бо ми їм заважали.
Знайшлись люди, що нам допомогли знайти житло, ми поселились у гуртожиток медичного університету у Тернополі. Умови були не для маленької дитини, але знімати квартиру не було коштів і ніхто не приймав з маленькою дитиною. Так прожили ми 3 місяці, потім нас хотіли висиляти звідти, бо чекали студентів, але домовились і нас пересилити в інший гуртожиток, там трохи кращі умови, але там ми були змушені платити за оренду кімнати.
У листопаді почали збиратися додому, бо так жити також не могли, кімната дуже маленька, дитині потрібно розвиватися, ходити, а вона майже весь час на кроваті сиділа та ми гуляли в колясці. В кімнаті ми мали тримати і посуд, і всі наші речі, крім того, речі дитини, і ванна, і стілець для годування, і коляска, і ще багато усього, тож розвернутися не було де. Постійно не було світла, часто води.
Наприкінці грудня ми виїхали у Донецьку область, житло наше зруйновано повністю ще у травні-червні, тому ми приїхали у Слов'янськ. Зараз тут знімаємо житло. У Тернополі отримували допомогу, нам це дуже було потрібно, особливо підгузники, вологі серветки, харчування на дитину, речі. Ми дуже вдячні за це!
Але у Слов'янську допомоги дуже замало для малечі, а потреби зростають, донька часто хворіє , тому ще багато коштів витрачаємо на медикаменти.
