Цвєткова Анастасія, 8 клас, Опорний заклад освіти "Чорнобаївський ліцей Чорнобаївської селищної ради" 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Саюн Світлана Григорівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Подія, яка змінила все... Вона перевернула все догори ногами, перемішала схід із заходом, зламала сотні життів, забрала сотні безневинних душ. На жаль, війна — це вічний супутник України.

Пророчі слова Т. Шевченка «І вражою злою кров’ю волю окропіте» стали дійсністю. Та чи тільки «вражою кров’ю»?

Повномасштабне вторгнення росії в Україну сталося 24 лютого 2022 року, але в мій дім війна прийшла за довго до того та охопила майже все моє дитинство. Моя пісочниця (яку збудував дідусь) та велика райдужна парасолька над нею, щоб не згоріли плечі на сонці, - мої перші дитячі яскраві спогади. Але парасольку довелося скласти, бо сонце зайшло, бо настав 2014 рік, який забрав не тільки пісочницю, а й мого дідуся, людину, яка ладна була зробити для своєї родини все. Мама, тато, я та наш кіт — все в машину.

Так і почалася моя велика "подорож", яка все ніяк не закінчиться.

Війна вивернула та перекрутила душі звичайних людей, які мирно жили у себе вдома, а що найгірше - вона покалічила долі дітей, мою долю, тому що довелося  подорослішати набагато раніше, адже не можливо залишитися маленькою дитиною, маючи в своїй голові розуміння того, звідки, коли і куди прилетить, лише по свисту.

У свої неповні десять років я вже розуміла, що найгірше це не свист, а тиша після нього, адже розуміла, що буде гучно не лише надворі: буде гучно битися серце, буде страх за свою сім'ю, яка намагається щосили відволікти тебе від цього, бо діти не мають цього чути і бачити.

В один з таких днів, днів коли моя Авдіївка знову потерпала від жорстоких катувань, я зі своєю сім'єю знову була в укритті. Ми були там довго, і я вирішила декламувати вірші, стоячи на лаві. Моя сім'я радо мені аплодувала. Цей спогад та яскрава парасолька - це все, що я пам'ятаю про мій дім до того, як ми поїхали.

Ми довго мандрували любою Донеччиною аж до 2020 року. Думали, що можливо, все закінчилося. Місто розквітало, наполегливі і завзяті авдіївці вкотре вдихали життя у своє місто, свій дім. Але війна, яка ніби дала нам лише віддихатися на далекій дистанції, знову накрила Донеччину, ніби цунамі. І ми знову поїхали, але тепер ще далі - до Львівської області.

Дорога була довго і нелегка, 3 дні. У мирний час її можна було подолати лише за одне коло Геліоса на небокраї, від сходу Сонця і до першої зірки. Я люблю дивитися на небо, на далекі зірки і сузір’я.

Де б я не була, я завжди шукаю Велику Ведмедицю, бо саме над моїм домом її було видно найкраще.

Мені здається, що зірки завжди мене чують, вони ніколи нікому не розкриють моїх мрій.

Життя не зупиняється і потреба у спілкуванні нікуди не зникає. Так, ми подорослішали, але ми все ще діти, у яких нахабно викрали дитинство. З переїздом мені було важко: інші люди, інша школа, інше все. Але вони мені допомагали. Так-так, діти, які не бачили всього цього старалися вислухати та допомогти у навчанні та взагалі освоїтися.

Ці юні незнайомці просто так ділилися шкільним приладдям, зошитами, книжками, бо у мене вдома такого не було. Вони старалися мене зрозуміти і ніколи нічого не чекали взамін.

Але ми знову поїхали, бо моєму тату запропонували роботу у Дніпропетровській області. І ми помандрували до бетонного велетня — Кам'янського. Мій тато в Авдіївці працював на найбільшому в Європі коксохімічному заводі — АКХЗ, і тому його запросили працювати на схожому, але іншому промисловому заводі. Але, на жаль, згодом ми знову поїхали, вже до Черкащини.

Приїхавши у селище Чорнобай, то перше, що мене здивувало — це люди.

Вони настільки відкриті та готові тобі допомогти, ніби ти їх давній друг, хоча бачать тебе вони вперше.

Чорнобаївці допомагали нам не тільки словом, а й, наприклад, тією самою картоплею, овочами та багато-багато іншим, за що ми їм безмежно та щиро вдячні від усього серця. А я знову змінила школу. Тут я зустріла дітей з Донеччини та Луганщини, яким так само хотілося освоїтися та знайти нових друзів. Місцеві діти допомогли мені відчути себе справжньою та невід'ємною частиною їх колективу, а я стараюся поділитися з ними всім, що маю, щоб віддячити за їх підтримку. Всі ці люди щирі, а їхня допомога неоціненна.

Та найбільшою моєю підтримкою, опорою є моя сім’я. Це люди, які аплодували мені у сховищі, коли було страшно, це вони їхали від війни заради мене, щоб я, маленька дитина, не бачила цього жаху, вони стоять стіною захищаючи від життєвих негараздів.

Силу цієї допомоги не виміряти ніяким приладом, адже вона лине з серця. І вона буде линути до тих пір, поки б'ються наші серця, адже сім'я наповнює всі його куточки.