Був травень 2014 року. Я, як завжди, прокинувся о 5 ранку і збирався на роботу. В цей час почув гул літаків, вибухи. Люди кричали, міський транспорт зупинився, почалася паніка. Я добирався до комбінату пішки. Коли прийшов, то з'ясувалося, що завод не працює.
Звичний ритм життя був порушений. Ніхто не був готовий до таких кардинальних змін. Ніхто не розумів, що буде далі і коли все закінчиться. Це були головні теми розмов серед городян.
Життя під час активних бойових дій в Алчевську було нелегким, подача води за графіком, обмеження в пересуванні по місту, комендантська година, відсутність звичних всім зручностей. А ще постійне хвилювання за своїх рідних і майбутнє сім'ї. Але найважче - коли доводилося бачити загиблих людей. І неважливо, знаєш ти їх чи ні. Це викликало неконтрольований жах і паніку.
Невідомість лякала. Але я розумів, що одним містом і заводом світ не закінчується. Проживши все життя в Алчевську і відпрацювавши більше двадцяти років на Алчевському металургійному комбінаті, я навіть уявити собі не міг, що колись буду жити в іншому місті і працювати на іншому підприємстві.
З початком активних бойових дій довелося відвезти сім'ю до Києва. Повернутися рідним вдалося тільки через два роки. Роботи не було, виживати ставало все важче. У 2019 році я влаштувався механіком на Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча. Життя заграло новими фарбами.
.png "Імена")
