У 2014 році я вивозила дітей із Донецька. Тоді все було так само. Нічого з собою не забереш. У долоню поміщається дитяча долонька. Це і є щастя.

Коли у лютому 2022 року почалися жорсткі обстріли, ми кооперувалися, варили каші, навіть якісь перепічки пекли. Ділились усім. Поряд жила жінка, у якої був інсульт, ми їй допомагали: гріли воду на чай. Голубів ми не ловили. Заощаджували. А з водою було погано. Була водогрійка - звідти спустили воду, ходили до криниці. Були люди, які машинами привозили воду і потроху роздавали. Збирали сніг, потім він почав танути і капати з дахів - ми підставляли відра.

16 березня ми виїхали разом з двома маленькими онучками. Виїжджали двома партіями: спочатку вивезли дітей і дружин, потім чоловіки поверталися за батьками.

Син був за кермом, і прямо на нього виїхав російський танк. Вони дали автоматну чергу по машині - син дивом залишився живим, бо пробили тільки дах автомобіля. Його поклали обличчям у землю, обшукали. Сказали, що він несповна розуму. Він відповів, що йому потрібно забрати батьків.

Ми їхали до Мелекіного. Там вперше з'явився зв'язок і було враження, що там немає війни. Було сонячно, пахло морем і стояла будочка, де роздавали хліб. Ми з родичами почали один одного розшукувати по телефону.

Далі ми виїхали до Бердянська. Там нас прийняли у церкві, дуже гарно зустріли. Ми приїхали брудні, замурзані. Там була гаряча вода, нас нагодували. Ми спали на підлозі, але було тепло і сухо. Чекали евакуаційну колону. У Запоріжжя доїхали своїм транспортом, ночували у дитсадку, а зранку сіли на евакуаційний потяг до Хмельницького. Дітей відправили за кордон, а самі залишилися. Тепер ми переїхали у Чорноморськ, винаймаємо квартиру. Війна розкидала всіх по світу. Дякувати Богу, що всі мої діти живі.

Після воєнних дій отримали погані наслідки для здоров'я: у чоловіка був набряк серця, у молодшої дочки від переляку і від того, що довго сиділи у темряві у підвалі, скосились очі. Рік вона вже ходить в окулярах, сказали чекати на операцію.

Бачу, що поки кінця-краю війні не видно. Пам'ятаю, як у Маріуполі ми все сподівались, що ці обстріли ось-ось закінчаться. Усвідомити, що це з нами відбувається у 21 сторіччі, майже нереально.

Дай Боже, щоб війна закінчилась і ми побачили свято перемоги. Сподіваюсь на повноцінне життя. Хочу бути корисною.