Сачанюк Інна, вчитель, Старовижівський професійний ліцей

«1000 днів війни. Мій шлях»

Він міцно затягнув цигарку, пустив по легенях їдкий дим. Довго дивився на небо, наче щось пригадував, а, можливо, намагався забути. Поруч була ніч, темна ніч, яка була його єдиною співрозмовницею: німий діалог двох. Він намагався приховати свій внутрішній неспокій. Війна змінила його життя.  Хоча ні, війна скоро забере його життя. Але він про це ще не знав.

Огорнутий непривітними сутінками осіннього вечора, він докурював останню цигарку їдкого бахмутського диму. Це була єдина дозволена розкіш протягом п'яти місяців. Відчув різкий подих вітру, роззирнувся і побачив оголені дерева, брудне листя - зловив себе на думці, що  і не помітив, як прийшла осінь.

Над ним висіли важкі  знесилені  хмари, які змішалися із сірим димом густого пороху. Порив вітру раптово жбурнув дощові струмені, цей звук нагадав йому ранкову кулеметну стрілянину. Стало знову моторошно…

Незграбно піднявся, став на ноги і байдуже почав вдивлятися в безкрайню далечінь, ніби намагався щось розгледіти, але на горизонті було лише обважніле небо і густезні старі дуби. У тих страшних подіях, наповнених смертю, коли день було важко відрізнити від ночі, хвилини радості -  від  смутку, доля випробовуватиме його ще не один раз. Він залишиться живим, коли орки підло вдарять балістичними ракетами по одній з військових частин Житомирської області. За півтора року повномасштабного вторгнення опиниться  в м. Бахмут, там і отримає тяжке вогнепально – уламкове поранення.

Там, на війні, його серце раптово зупинятиметься, тіло конвульсійно битиметься від почутого.

Він не раз бачив останні секунди чийогось життя, чув розпачливі крики жалю, втирав скорботні сльози, бачив як міна безжалісно шматуватиме тіло. Те, що від початку здавалося вершиною страхіття, потроху ставало буденністю. Сотню разів проклинав життя, рахував не дні, а години, але воно однаково залишалося таким бажаним. Його травми складні, проте все має загоїтися. Попереду болісне лікування та затяжна реабілітація. Непривітні лікарняні  палати навіювали ще більший смуток; почувався стомленим, до горла підступав якийсь гіркий клубок муки.

Хотілося бігти щосили, втікати не озираючись, щоб забути, не знати ні цієї проклятої війни, ні цього обшарпаного та стомленого міста, ні цієї незграбної осені, ні цієї сирої лікарняної палати. Біль спаралізовував усе тіло, сковував рухи.

Зітхнув, заплющив очі і став пригадувати своє життя: поруч була дружина, маленька донечка, затишний будинок і великий яблуневий сад. Спогади були недоладними та путаними. Здавалося, що до задушливої лікарняної палати вітер приніс запах свіжоскошеної трави, теплого молока і достиглих яблук. Не міг зрозуміти: це теплий спогад, безжалісна насмішка чи незбагненна відрада його надлюдським стражданням,  які доводилося щодня терпіти.

Довгоочікуване повернення додому, здавалося доля дарує щасливий квиток на життя. Не міг осягнути до кінця: він вдома. Це була не його реальність: тягар війни назавжди зачаївся в його серці.

Обережно обійняв дружину, наче боявся зламати. Продовжував мовчки дивитись їй у вічі і не йняв віри, що вдома. Відчував тремтіння її долонь та  теплий подих. Здавалося, час застиг у цьому моменті: зустрічі двох. Безликий погляд ще довго блукав затишним будинком, і лише тіло нило від від свинцевої важкості штира, яким була  пронизана уся спина.

Війна звела нанівець його життя: забрала роботу й професію, позбавила сімейних радощів, скалічила фізично, відібрала все, до чого прагнув.

Не було  впевненості в завтрашньому дні, бракувало сили, він болісно  думав про те, що бачив та відчував за останні  дні, про те, що вже зробив чи ще мав зробити, він зазнав уже стільки лиха, що збайдужів і до свого ненадійного майбутнього. Він зміг ще раз міцно обійняти донечку, побачити як вона невгамовно збирається до школи. Палко поцілувати дружину, і ще раз зізнатися в коханні, побачити односельців, пройтися просторими сільськими вулицями, побачити дітвору, яка весело грається на подвір'ях - світ жив своїм безтурботним життям, а він почувався відкинутим, вигнаним з нормального світу.

Кожен крок задавав болю, невимовного тяжкого болю.

Він раптом остаточно втратив будь-яку опору, на його обличчі враз відбився весь досвід війни: обпалена земля, артилерійські снаряди, вбиті товариші та незрозуміле відчуття провини. Там, у холодних окопах, під важким спорядженням, були його товариші, які давно стали рідними..

Одного дня його не стало. Війна випробувала його на людяність, міцність та силу.

В глибокій скорботі, схиливши голову, вона простояла заупокійну службу. Не голосила, спустошена гірким болем, здавалося вона оніміла. Кремезні чоловіки відстояли службу і розійшлися по домівках,  до  місця вічного спочинку проводжали  лише поодинокі жінки. Ніхто не схилився перед ним на коліно, ніхто не виступив зі словами вдячності  та шани Герою. Не було слів скорботи та підтримки.

Вона ніжно обійняла  його бездиханне тіло і безутішно заплакала…  

Учорашнє сонце поволі заходило, чіплялося рожевими сутінками за яблуневий сад, неквапливо зупинялося над вулицями, де він нещодавно ходив, освітлювало сіру безодню неба, яке зустрічало свого героя. Дорога швидко обезлюдніла, і лише вдалечині можна було розгледіти хрест та маленький зігнутий силует дружини. Натомлена та змарніла, вона йшла до свого будинку повз затишні сільські оселі,  де  за вікнами світило яскраве світло, де були сніданки та вечері, де були тепло та обійми,  де квітуче та безмежне життя било своїм ключем,  а її чекав смуток та безголоса тиша - вона залишилася поза цього межами життя.

Здалеку побачила свій будинок - у вікнах було незвично темно, спустилася безсило на землю, страх безпорадно стиснув серце.

Прозоре місячне світло поволі почало прокрадатися сільськими вулицями. Вона стояла непорушно, вітер безсоромно кошлатив її волосся, яке визирало з-під чорної хустини, заглядав до її обличчя, немов хотів висушити гіркі сльози, які просочувались крізь темні вії і безслідно котилися по зблідлих щоках.

Потім настане ранок, але його вже не буде…