З Лисичанська люди бігли з першого дня війни. У місті відразу почалась гуманітарна катастрофа. Виїзд з міста заблокували росіяни через декілька днів після початку повномасштабного вторгнення. 

Я мешкала в Лисичанську Луганської області. У мене була звичайна родина: чоловік, діти, батьки, сестра - всі поруч. Жили своїм життям, будували плани, працювали, ростили дітей. Ніхто не думав, що одного ранку все обірветься.

У перший день повномасштабного вторгнення ми прокинулися від вибухів. Було близько п’ятої ранку. Я розбудила дітей, ми побігли в підвал. Коли з’явився зв’язок, чоловік сказав: «У Києві бомблять. Почалась війна. Треба виїжджати». Тоді стало зрозуміло, що це не локально, а по всій країні.

Рішення ухвалили буквально за годину: чоловік забирає дітей і виїжджає. Він узяв документи. 

Я виїжджала через годину після нього - з сестрою та її чоловіком, у їхній машині. Я навіть яйця в дорогу не встигла зварити - настільки все було поспіхом. Ми боялися, що місто заблокують, як у 2014-му, і вже не випустять.

Зараз інколи думаю: можливо, не потрібно було виїжджати в перший день. Був період тиші, коли люди ще могли спокійніше зібрати речі. Хтось виїжджав у тому, в що був одягнений, як і ми. А хтось пізніше вивозив майно фургонами. У кожного була своя історія. Наші батьки виїжджали вже у квітні евакуаційними автобусами - це було значно важче. Тоді ще були безкоштовні рейси для пенсіонерів.

Мета була - доїхати до Дніпра. Коли ми туди дісталися, слухали радіо в машині, читали новини й розуміли, що небезпечно скрізь. Тому вирішили їхати далі, вглиб країни. Їхали, поки вистачало бензину. Останнім пунктом став Хмельницький. Далі - ані пального, ані сил. Усе було спонтанно, швидко, без чіткого плану.

Найбільше шокує думка, що ми можемо ніколи не повернутися. Що не повернемо дім, не повернемо те життя, яке втратили. 

Для мене, як для людини зі сходу, найстрашніше — якщо наше місто залишиться в окупації назавжди. Також страшно за чоловіка і за сина. Втрата території - це біль, але втрата рідних - це непоправно.

Тут, на новому місці, ми не маємо компенсації за житло, не маємо виплат. Живемо за те, що самі заробимо. І чим далі, тим важче бачити перспективу.

Але були й моменти, що зворушили до сліз. Коли ми приїхали в Хмельницький, зняли житло, але не було ліжка для старшого сина. Йому тоді було 16 років. Кілька місяців він спав на підлозі - ми стелили ковдри, іноді мінялися місцями. У нас просто не було грошей купити ліжко.

Класна керівниця в гімназії знайшла людину, яка захотіла допомогти. Це була зовсім незнайома нам людина. Вона купила для сина ліжко і навіть не взяла грошей. Ми оплатили лише доставку. Така підтримка від чужих людей дає сили жити далі.

Війна розкидала нашу родину. Чоловіка і сина зараз немає поруч. Сестра постійно в роз’їздах по Хмельницькій та Київській областях. Її чоловік працює в Запоріжжі. Ми всі в різних місцях - це дуже боляче.

Я хотіла б бачити майбутнє в країні без корупції, з повернутими територіями, з відбудовою. Хотіла б жити там, де людина захищена законом, де закони працюють. Де ти не боїшся, що в тебе заберуть усе, і ти не зможеш нічого довести.

Ми вивезли документи, але навіть назви вулиць на непідконтрольних територіях перейменували. Як тепер доводити, що в нас там було житло? Як боротися за компенсацію?

Чим довше ми живемо, тим менше бачимо перспектив. Особливо - для дітей. Ми поки що живемо одним днем. Просто тому, що живі. Життєва енергія ще є, але віри в обіцяні зміни стає все менше.

Та все одно хочеться одного - повернутися додому. І щоб наші діти мали майбутнє в країні, з якої не хочеться тікати.