Ми багатодітна сім'я з Василівського району Запорізької області. Я працювала в магазині, чоловік на м'ясокомбінаті, діти ходили до школи. Війна прийшла, нікого не спитавши, ніхто не був до цього готовий. Перші тижні ми ховалися з дітьми в підвалі. Було дуже холодно, навіть теплі ковдри не допомогали. Діти постійно хворіли. Не було можливості купити ліки та продукти. Магазини та аптеки - все позачинялося. А коли ми заходили до свого дому і різко починалися обстріли, діти падали на підлогу та сильно плакали. Нам допомогли добрі люди виїхати з цього жахіття. Зараз ми живемо в місті Запоріжжі, орендуємо квартиру, влаштувалася на роботу до дитячого будинку. Але через постійні обстріли міста, дітей з притулку евакуювали, і я залишилася без роботи. Мої діти до тепер сплять дуже не спокійно, їм сняться кошмарні сни, лякаються від будь-яких гучних звуків. Діти постійно в стресі, лякаються сирен. Дочка хворіє на епілепсію, тому потребує постійне лікування.

Найважче переживали ракетні обстріли. Дуже боляче за зламані долі людей.