Кишлали Вікторія, 10 клас, Котловинський ліцей Ренійської міської ради Ізмаїльського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кірчева Тетяна Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - це не лише скандал між країнами, а й зруйновані мільйони життів. Кожного дня помирають невинні люди, які мали мрії, проблеми, незавершені справи, вони сподівалися на завтрашній день який так і не настав. Двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року у четвертій ранку мир в вільній Україні перервався і життя багатьох українців повернулося на сто вісімдесят градусів.

Багато хто поїхав тоді за кордон, але деякі з часом все ж повернулися.

Моє життя кардинально змінилася того ранку. Я тоді сильно хворіла, і прокинулася від дзвінка однокласниці, яка почала в істериці говорите про те, що почалася війна. Знаходимося ми далеко від міст, де були обстріли. Якось я цьому не повірила, мабуть тому, що за три тижні до цього мене заспокоювала мати через моє погане передчуття. І день був сонячний, не схоже було, що щось трапилось. Я почула, що хтось прийшов, вийшла з кімнати і побачила маму, яка сказала, що почалася війна.

Мені здавалося, що мій світ миттю перевернувся, більше нічого немає, мрії зруйновані, майбутнє під питанням, звучить тільки страх за життя.

Я стою, як вкопана, і в момент згадую про близьку мені людину, яка знаходиться в Києві під обстрілами. Судомно беру телефон і дзвоню подрузі, вона не відповідала, що дуже мене злякало. Я не могла знайти собі місця. Коли вона відповіла, то розповіла що діялося і про те, де вона з сім'єю ховається, що все добре і не треба переживати. Далі увесь день я зі своєю сім'єю дивилися новини та не могли зрозуміти, як це взагалі можливо в один день ти живеш у мирі, а на інший ти вже лякаєшся від кожного звуку, бо настала війна.

Наступний тиждень в мене пройшов як в тумані. Я пам'ятаю тільки як щоранку питала у подруги, як у неї справи до того моменту, поки вона не поїхала до своєї бабусі в Закарпаття.

Також кожен ранок починався з новин та страху за життя, і подяку Богові що настав ранок і ти живеш ще один день. Минали тижні, місяці страх не зменшувався, але відчувалося те, що ми почали звикати до цього життя. Почалися шкільні дні, уроки, бомбосховища, переживання. Проходив день за днем, відчуття ставало, що начебто все добре, але, дивлячись новини, воно пропадало. Коли почалися проблеми зі світлом через ворожу атаку Росії по енергосистемі України, нам скорочували уроки в школі і ми продовжували вчитися так само, як і вчилися, в тому ж обсязі. З весни наша школа почала збирати гуманітарну допомогу нужденним, гроші на ЗСУ і в усьому цьому брали участь учні, вчителі, техперсонал і батьки.

Крім цього, ми надавали моральну підтримку біженцям. Все це звичайно триває до сьогодні.

Я можу сказати, що життя з тим роковим днем дуже змінилося. Наша повсякденність – це постійні повітряні тривоги, під час яких ми у школі спускаємося до тимчасового сховища і продовжуємо там вчитися. В олімпіадах дають завдання на тему війни, допомоги ЗСУ і біженцям. Підчас будь-якого заходу збираються кошти на донати, проводяться акції для підтримки наших воїнів, які борються за нашу свободу. Вони приходять до нас з лекціями про міни і безпеку, в старшій школі показують і вчать учнів розбирати та збирати зброю. Всього цього раніше не було.

Війна привела нас до того, що ми розучилися радіти і водночас навчилися цінувати кожну хвилину свого життя. У нас немає свят, і навіть Новий рік, коли ми були  в очікуванні дива, тепер для нас втратив сенс.

Люди стали менше спілкуватися один з одним, з'явилося багато таких сімей, які втратили своїх близьких на фронті, а також чиї родичі перебувають за кордоном. Діти залишилися без батьків, матері без синів, молоді пари без маленької дитини. Світ прийшов до того, що життя закінчується там, де тільки має початися.