Сплавська Богдана, 17 років, учениця ПО-21-2/9 групи ДФПК КЗВО "ДАНО"ДОР"

Вчитель, що надихнув на написання єсе: викладач історії України Коваль Ольга Сергіївна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого, страшний день в житті кожного українця. Той ранок не зможе забути жодний. Жахливо згадувати хто і як саме прокинувся того ранку. Навіть зараз, проживши в умовах війни майже 8 місяців ви з легкістю відчуєте той страх перших днів. Днів, в які тривога огорнула всю країну. Того ранку ми втратили наш спокій, наше мирне життя і по сьогоднішню хвилину ми боремося за право відчути їх знов.

Майже 5,5 мільйона українців виїхали з України через війну. І я в тому числі моя мама, сестри, подруги…багато людей жіночої статі з мого оточення входить в це число. Здається, саме в дорозі я почала усвідомлювати, що почалася війна. Вона торкнеться кожного, від неї нема щеплення, від неї не втечеш. Ми їхали в нікуди, зупинялися під час бомбування, а де ловив сигнал намагалися зв’язатись з татом. Було холодно не зважаючи на те, що ми були тепло одіті, холодно було в середині душі. Для моєї родини війна послужила відстанню. Мій батько лишився в Україні, я ж з сестрою і мамою евакуювались за кордон. Але мій дім в Україні, там моє серце, там моя душа. Я народжена під синьо-жовтим прапором і я повернусь додому в суверенну і незалежну державу.

Війна – просте слово, але як багато значень воно має, ще й для кожного своє. Для мене це - смерть, страх, втрата. Невже у 21 столітті люди так і не зрозуміли цінність життя, невже такі трагічні події мають відбуватися в наш час?

Я не хочу війни! Я мрію про мир! І якщо між державами виникають конфлікти, вони в жодному разі не мають нести загрозу жодній людській душі, такі проблеми повинні вирішуватись виключно дипломатичним шляхом. Але як виявилося життя не вчить «деяких», а минулий досвід вже, чомусь, не лякає. І через це моя країна пала і кровоточить, через це діти втрачають батьків, а батьки - дітей. «У нас немає виходу. У нас тільки цей дім»: слова Володимира Зеленського, що свідчать про те, як нас позбавили права обирати.

Зараз наші герої ідуть свідомо помирати й вбивати, щоб звільнити дім від окупантів, щоб забезпечити країні мирне життя.

Я вважаю своє покоління максимально толерантним і розвиненим, та вірю в те, що ми зможемо виправити багато помилок людства. І саме зараз, під час повномасштабної війни на території України, наша молодь самостійно почала таке дійство як власна українізація. Багато з нас перейшли на державну мову, хтось займається волонтерством, хтось веде власні нотатки, що до сьогоденних подій. Кімнати, в яких раніше на стінах висіли постери з іншомовними зірками, зараз завішані синьо-жовтими та червоно-чорними прапорами. Зарубіжна музика змінилась на музику нашою мовою, особисто від себе хочу наголосити, що наші виконавці реально неймовірно круті. А серіали нам замінили новинами. Мало того, ми знаємо виробників, що не виходили з торговельного ринку агресора, та не беремо їх продукцію, тим самим «не спонсоруємо війну». Впевнена, наше покоління перегорне цей світ і ми не допустимо зробити тенденцію в історії, не дамо війні ще раз війти до наших кордонів.

Жоден з нас не може знати коли це скінчиться, але кожен про це мріє. Я мрію, щоб моя Україна стала ще краще, ще гарніше ніж була. Ми станемо людьми, які пережили цей жах, які бачили все власними очима і в той же час людьми, що піднесуть країну власними руками. Малий ти чи вже літній, нема різниці, можна допомогти навіть словом, головне – діяти, бути поруч із підтримкою. Як казав Тарас Григорович Шевченко:

І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.

Я ніколи не думала, що єдиним бажанням у мої 16 років буде – мир. Яке вагоме значення він займає в житті людини. Для мене мир – це звичне життя, яке було до війни. Затишок в родині, за вікном не літають ракети і не лунає тривога. Збиратись на очне навчання, а потім піти на прогулянку і не боятись, що із тобою щось трапиться. Просто хочу позбутись цієї тривожності і постійних хвилювань. Мрію повернути своє життя.