Шпіга Софія Василівна, 14років, Петропавлівський ліцей №1 Щастинської міської територіальної громади

Вчитель, що надихнув на написання есе - Філатова Катерина Миколаївна

Війна – це новий період життя. І це страшний період. Все життя змінюється повністю. Жити у своєму будинку стає страшно. Прокидаючись вранці, я сподіваюся, що всі мої близькі живі й здорові. Коли лягаю ввечері спати, молюся, щоб вранці прокинутися. Страшно засинати з думкою, що ти можеш більше не прокинутися…

Нещодавно ми всі разом сиділи за столом, пили чай, раділи життю, а сьогодні боїмося вийти зі свого будинку. Важко передати словами, що я відчуваю у цей момент. Радію, що прожила сьогоднішній день. Розумію, що в будь-який момент моє життя може закінчитися…

Я боюся ходити до школи. Мама й тато чекають, коли ми прийдемо з братом зі школи. Батьки моляться, щоб ми прийшли зі школи здоровими та неушкодженими.

Чому я не можу спокійно жити? Чому мені страшно знаходитися в себе вдома? В глибині серця я сподіваюся, що це страхіття війни колись обов'язково закінчиться і все буде як раніше.

Коли війна почалася особливо для мене? Тоді мені було 6 років. Це був звичайний сонячний день літа. На вулиці, де я живу, мешкає й моя найкраща подруга Настя. Я пам'ятаю, як пішла до неї додому гуляти. Я була в шортах та яскравій футболці. Ми бігали, сміялися, грали в різноманітні ігри. Приблизно через 10 хвилин за мною прийшла мама, вона взяла мене за руку та попросила швидко йти додому.

Я не розуміла, що відбувається. Емоції переповнювали. Я відчула нерозуміння й страх. Біля провулку я побачила колону танків. З величезних танків виднілися голови військових. Сльози покотилися по обличчю. Танки проїхали. Я пам'ятаю, що танків було сім. Після них залишилися великі сліди на дорозі.

Зайшовши до будинку, мама закрила двері на замок. Вона сказала, що у найближчі дні гуляти я не зможу. Мені було страшно… Потім мені пояснили, що це називається «війна», і на вулицю небезпечно виходити. Я була ще маленька, але вже тоді зрозуміла, що все погано, і тепер наше життя буде іншим.

Війна повністю змінила наше життя. Батьки думали, як переїхати жити до іншого міста. Вони сказали, що так буде безпечніше. Мені було боляче від однієї думки, що я більше не зможу жити у своєму рідному селищі. Мої друзі, мій будинок, це все залишиться тут, без мене…

Війна – це мій страшний сон і моя страшна реальність. Мені не подобається сучасний світ, у якому вбивають дітей, розбивають майно, знищують моральні людські цінності!

Я вважаю, що ніхто не має права відбирати у нас наше мирне та щасливе дитинство!

Я жодного разу не була в цирку, бо у нашій місцевості його немає, я жодного разу не була в театрі, бо у нашій місцевості його немає, я не була в музеї, не була на різних виставках квітів, не була в кінотеатрах тощо. Я заздрю іншим дітям з України, які мають цю можливість спокійно жити, гуляти, пізнавати нове й цікаве, але не цінують того, що їм дано!