Калініна Софія, 10 клас, Чернігівський ліцей з ПВФП

Вчитель, що надихнув на написання есе — Козлова Тетяна Миколаївна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Невже минула 1000 днів? Невже вже 1000 днів моя країна виборює свою незалежність, а всі українці чекають на таку жадану перемогу? Дуже швидко плине час, а я й досі памʼятаю, як на початку повномасштабного вторгнення рахувала кожен день у підвалі.

23 лютого я готувалася до дня народження (28 лютого): запрошувала друзів, замовляла столик у піцерії і мріяла про веселе свято. Але дитячим мріям не судилося здійснитися. О шостій годині ранку моє рідне місто почали бомбити, прийшла жахлива війна. Я зі своєю сімʼєю відразу пішла в укриття. Там було дуже багато людей. Всі знайомилися між собою, зʼявлялися нові друзі. Мама, поки розвозила найнеобхідніші ліки людям, які їх потребували, залишала мене й молодшого брата із сусідкою з першого поверху. Я щодня питала цю жінку, чи встигне війна закінчитися до мого дня народження, на що та завжди відповідала: “Авжеж встигне, і ти відсвяткуєш його як слід”.

Війна не закінчилася, але для мене було справжнім подвигом те, що ця жіночка, аби потішити мене, пішла під обстрілами за тортом. Він був найсмачнішим у моєму житті! Особливо в той момент, коли їжі було мало, і торт здавався чимось нереальним.

Через тиждень я з мамою і братом почала нелегкий шлях за кордон, зупиняючись у різних місцях. Таким чином я побувала в багатьох містах України, що було дуже цікаво, але хотілося б не за таких обставин. Кінцевою зупинкою була інша країна — Польща. Там я прожила пів року. Це було водночас і складно, і весело. У Польщі продовжила навчання в польській школі та закінчила навчальний рік на “відмінно”. Але я хвилювалася за маму, бо їй було дуже складно в іншій країні: без підтримки тата, з двома дітьми та відсутністю постійного заробітку. Працюючи на фізично важких роботах, вона підірвала своє здоровʼя, і це стало причиною для повернення в Україну, хоча батько був проти. Проживання в Польщі відчувалося як гостювання, але не як дім.

Коли ми повернулися, стало легше: я побачилась зі своїми друзями, продовжила навчання в українській школі. І тільки тут я відчула себе вдома. Звісно, зараз досі небезпечно, але я вже пристосувалася до цього способу життя, звикла.

Згадуючи той час, мені й досі складно говорити про події, що сталися. Я просто хочу рухатися далі й залишити той жах у темному закутку своєї памʼяті.

1000 днів! А війна триває… Наші воїни мужньо виборюють у зухвалого ворога кожен метр рідної землі.

Звичайні люди, які живуть недалеко від кордону, змушені залишати домівки й вирушати в невідомість. Над головами українців кожного дня нависають домоклові мечі. Але віра й надія не залишають нас. Я впевнена, як і увесь наш народ, що цей жах зовсім скоро закінчиться й настане така довгоочікувана Перемога! Україна була, є й буде!