Доброгівська Оксана, 15 років, учениця 10-б класу ліцею №1, м. Хмільник, Вінницька обл.
Вчителька, що надихнула на написання есе - Вусатюк Людмила Петрівна
Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"
Одне маленьке питання: "Як ти?". На початку війни воно було найпопулярнішим серед близьких, адже за допомогою нього ти міг впевнитися, що по той бік телефонної розмови людина, з якою ти спілкуєшся - жива!
А проста відповідь: "Все добре", - найтепліші слова в ту мить.
Вечір 23.02.2022: я зібрала свій ранець, та готова була йти на наступний день до школи. Ранок 24.02.2022: солодко сплю, не підозрюючи, що на мирну Україну вже випущені ракети. Прокинулася я від голосної татової розмови із бабусею, яка на той час поїхала у Вінниці. Він казав їй негайно повертатися до дому, адже розпочалася війна. До кінця ще не усвідомлюючи почуте, механічно починаю збирати "тривожну валізку". У перший день вся моя увага була лише на новинах, від побаченого тобі робилось неймовірно страшно за себе, за рідних, за Україну. Знаєте, це ніби відрізати частинку себе, але у шоковому стані не відчувати того нестерпного болю. Пам'ятаю о десятій годині того ж дня моя старша сестра, щоб трішки відвернути свою увагу від страхіття, вирішила пограти на фортепіано. Її першим твором був "Романс" українського композитора М. В. Лисенка. Цей твір я неодноразово чула у її виконанні, але тоді він переосмислився по новому. Зі сльозами на очах я зрозуміла, що не хочу нікому віддавати свою рідну землю. Саме в той момент прийшло усвідомлення початку пекельної, нещадної війни.
Життя моєї родини повністю змінилося. Ми на деякий час переїхали до бабусі, я старалася не падати духом та підтримувати своїх рідних, але новини кожного дня мене все більше і більше вбивали всередині. Війна навчила цінувати кожну мить, кожну хвилинку проведену з сім'єю, адже ти розумієш, що в один момент у тебе може зникнути абсолютно все. Я дякую Богові за те, що ми не бачили наживо того страхіття, за те, що у нас є їжа та вода, і ми не сидимо у підвалах цілими днями з простою надією - вижити.
Найгірше мені від тієї думки, де знаходяться зараз наші воїни, та через що їм доводиться пройти. Але не дивлячись на це, вони нас радують різними відеороликами про те, як визволяють окуповані міста та підіймають прапори України на вишках будівель. Ще одна думка, від якої мені на душі неприємно це те, що в нас вкрали наші дитячі мрії. Замість того, щоб гратися у пісочниці, танцювати, малювати, вчитися, мріяти та уявляти своє майбутнє життя, ми вимушені, у кращому випадку, сидіти у холодних підвалах, у гіршому - на власні очі бачити, як вбивають мирних та руйнують дома. Але я закликаю всіх дітей по можливості старанно вчитися, адже кому як не нам треба будувати та покращувати нашу Україну.
Якщо мене зараз запитають: "Що для тебе означає Мир?", - я зможу відповісти одним простим словом: "Україна". Впевнена, що ми обов'язково переможемо, адже наші захисники та захисниці такі мужні, сильні, не бояться добровільно йти на фронт проти "другої армії в світі". А згадати навіть простих дітей, які співають чи самі роблять щось своїми руками заради того, щоб допомогти нашим ЗСУ.
Це все я веду до того, що така нація як українці ніколи не впаде на коліна перед ворогом.
Правду кажучи, писала я це есе зі сльозами на очах, бо коли згадуєш усі фотографії зруйнованих будинків, закатованих людей, маленьких діточок в яких вкрали дитинство та життя - серце мимоволі міцно стискається. Мені мама завжди говорить, що вони, вбиті руками ворога, солодко сплять під крилом янгола.