Вельбой Валерія, 10 клас, Комунальна установа "Сумська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №1 імені В.Стрельченка"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Карпенко Ігор Сергійович

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Мрійлива та щаслива. Дещо несамовита та безперечно закохана в життя – дванадцятирічна дівчинка, яка захоплюється читанням книжок. Затамувавши подих, вона очікує на той момент, коли в гості навідаються життєві пригоди, однак ще не знаючи, яка зловісна пастка на неї чекає. Дівчина, у якої враз промайнуло все життя перед очима, поки десь поряд літають і падають вбивчі снаряди. Як тільки з’являється змога, вона починає писати вірші. Усі думки виливаються на аркуш паперу, немов вода, що біжить струмком високо в горах. Її душа вже не відчувала страху та відчаю, а тіло – втоми.

Не віриться, але ця усміхнена дівчина – це я, з різницею в один день. Життя непередбачуване, еге ж?

Мова йде, як ви могли вже здогадатися, про війну. Саме ця подія водночас змінила все і об’єднала нас, українців, у такий важкий як психологічно, так і фізично час. Саме 24 лютого 2022 року, близько шостої години ранку, неочікувано я була змушена поїхати до бабусі з дідусем, оскільки батьки були на роботі, і я не могла залишатися сама вдома під час воєнних дій на території міста, у якому проживаю.

Загалом, усі вважали, що за містом буде краще та тихіше, без вибухів та руйнувань, але не так сталося, як гадалося. На жаль, понад місяць я перебувала в окупації.

Безсумнівно, саме ця подія змінила моє світосприйняття. Це був складний і дуже неприємний для мене досвід, але саме він навчив мене не брати все близько до серця та мислити раціонально, зберігати холодний розум у критичних ситуаціях. Уже як є – так є, і навряд за хвилину можна змінити весь світоустрій. Щоправда, я частенько переймаюсь за щось важливе для себе, не дивлячись на те, чи справді існування цього витоку, звідки линуть різні почування, настільки потрібне.

На фоні лячних звуків та несприятливої атмосфери, кожна б людина якимось чином точно змінила б свій кругозір. Так сталося і в мене.

Здавалося, що всі перешкоди, які були в моєму житті раніше, уже не мали такого громіздкого значення в жодному сенсі. Усі існуючі проблеми стали смішними, бо війна – ось справжня катастрофа. Не вистачить слів, аби описати все зло та біль, що вже були завдані. Мою думку про людську доброту змінив випадок, який зачепив мене за живе. В окупації, коли вже не залишилося ні  хліба, ні навіть борошна, люди харчувалися тим, що збереглося у погребах. І зранку, потайки, городами приходить сусідка й приносить пакунок із хлібом та солодощами. Хліб і солодощі, які до війни були завжди, про їх наявність ми навіть не думали. Ця жінка з відкритим, щирим серцем пригостила нас – мене і молодшого братика – хлібом і цукерками. Це був найсмачніший хліб за все моє життя. Спочатку я бачу перед собою усміхнену людину, яка впевнено приймає все, що приготувало їй життя.

Вже зараз я усвідомлюю, наскільки це милосердна та добра людина, яку навіть не просили про допомогу, але вона все-таки вирішила це зробити, бо знала, що в цьому є необхідність.

Чи знаєте ви, які почуття виникають під час отримання дарунку без жодних натяків на те чи прохань? Я відчувала величезне почуття подяки та трохи спантеличення, бо до кінця не вірилось, що таке насправді з нами відбувається. Ця людина була неймовірно чуйною та водночас сміливою. Так, на жаль, саме була… Але я зрозуміла, що поки будуть існувати самопожертва, милосердя, то ніяке лихо, ніякий ворог не буде спроможним нас перемогти.

Під час війни люди почали усвідомлювати, наскільки важливо подати руку допомоги і що об’єднатися, будучи одним народом, насправді важливо, тому що тільки пліч-о-пліч можна зробити неможливе.

Навіть найменший жест доброти з чийогось боку вже змінює весь хід подій, бо не всі люди на це здатні. Допомога – це довгий ланцюжок, який працює лише за умови об’єднання двох кінців, тому що вона відбувається лише за згуртованості людей і їхнього об’єднання. Це – глибока система, що не може існувати хоча б без одного виконавця. Лише разом можна досягнути того, чого хочете від початку. Люди мають як її надавати, так і отримувати. Оскільки без оцієї взаємодопомоги одні будуть жертвувати всім, а інші – лише спостерігати.

Де ж в цьому справедливість? Добро має завжди повертатися бумерангом, аби була, так би мовити, рівновага.

Саме зараз відбувається той розквіт безкорисливості, коли, наприклад, рятувальники, лікарі та військові роблять усе можливе і неможливе задля інших, кого бачать уперше. Наразі люди – не всі, але більшість – ладні на все, аби допомогти іншим у біді, оскільки знають ціну людського життя. Багато хто допомагає переселенцям з інших міст чи областей. Велика шана волонтерам, які, не зважаючи на всі ризики, евакуюють мирне населення з небезпечних територій, де ведуться бойові дії. Та й просто буденні справи також потребують допомоги.

Сила допомоги висвітлюється в готовності надати те, чого потребують, і пожертвувати чимось задля іншої людини, наприклад, віддати свій одяг, розділити своє житло, поділитися їжею або ж зробити щось набагато важливіше.

Доки люди будуть толерантними і думатимуть не тільки про себе, а ще й про інших – до того часу буде жити людська сила. А вона проявляється в співчутті та доброті.

Цінуйте те, що маєте, адже ми не знаємо, що чекає на нас завтра чи через місяць. У вас було вчора, яке залишилось у минулому, і є вже сьогодні – момент, який настав. А те, що буде завтра – це проблеми наступного дня, якими треба буде перейматися пізніше. Війна навчила нас жити життя і не перейматися дрібницями, про які ніхто й не згадає.

Не треба відкладати в довгий ящик свої переживання та бажання.

Усе в житті швидкоплинне, й іноді треба просто плисти за течією подій, якими наділяє нас реальність. Пережита мною подія навчила мене робити все щиро і з відкритим серцем до людей, оскільки щирість, як на мене, – це найкращий друг допомоги: одне без одного не існує. Пам’ятайте про складний для всіх час, будьте добрішими та допомагайте як слабким, так і сильним, бо всі іноді безсилі.