Друзі телефонували Юлії, щоб попередити її про початок війни, але вона не чула, бо міцно мирно спала. 

Ми мирно спали у ніч на 24 лютого, а коли прокинулися від будильнику – були в шоці й розпачі від такої новини. Почали збирати дітей та речі, щоб виїхати з Києва. Тікали від війни в невідомість. І не знали взагалі, чи зможемо виїхати.

З браком їжі, засобів гігієни та зимового одягу ми зіштовхнулися дуже швидко, оскільки з собою багато не змогли взяти. Шукали необхіде всюди, де могли: обдзвонювали людей у селі, куди доїхали. Нам там дуже допомогли, у тому числі і з продуктами.

Зараз мої діти бояться дивитися у небо і нервують через будь-які голосні звуки.

Чоловік живе окремо від нас, оскільки має заробити хоч якісь кошти на проживання.

Я до війни працювала перукарем. Під час війни стригла бійців з тероборони безкоштовно. Не планую змінювати професію, позаяк дуже її люблю.

Тепер зі мною завжди «тривожна валіза», яка і досі не розібрана. А ще - зимові речі, в яких ми тікали. Війна навчила мене більше не вимикати звук у телефоні на ніч. Коли все почалося, друзі дзвонили, щоб попередити мене або запропонувати допомогу, але я не чула, бо ми тихо і мирно спали.