Я взагалі з Покровського, це Нікопольський район - тут зараз проживаємо. Коли почалася війна, ми сюди поїхали.

Зранку мені зателефонувала мама, розбудила мене. Вона сказала, що почалася війна: вона якраз бачила всі ці заграви, як летіло на Енергодар, чи десь туди. У нас був ранній підйом, пішли знімати кошти. Найважче було розуміти, що це не сон, а насправді. Усвідомити, що це - наша реальність.

Ми одразу вирішили виїхати. Керувалися тим, що в селі - свій будинок і підвал. Тут і вода є, і легше вижити, якщо буде блекаут, є свої запаси. Ми приїхали в Покровське, коли ще було спокійніше і Нікополь не обстрілювали.

Шокувало, коли під Києвом все відбувалося. Це налякало: я не могла повірити, що люди на таке здатні. Мені здавалося, що це все відбувається не в 21 сторіччі, а в середньовіччі.

Зараз нам у побутовому плані легше. Дякуємо тим, хто допомагає. У нас були перебої з водою. Було важко, але нічого: головне, що у нас тут більш-менш мирно. Світло також вимикали, але я думаю, що людина до всього адаптується -  все пережили. Я думаю, війна на усіх вплинула - це якось навіть в повітрі відчувається. Всі змінилися.

Можливо, гостра фаза ще буде не дуже довго, але в цілому це буде не один рік тривати. Я не хочу нікуди їхати, залишаємося вдома. Молимося про захист, надіємося на наші Збройні Сили, і все буде добре. Я декілька раз пакувала речі, але мене щось тут тримає.