Аліна, 14 років, КЗ «Яковлівський ліцей», с. Яковлівка

Есе «Один день»

Війна на Донбасі… Дуже страшне явище, яке триває вже близько семи років. 14 квітня 2014 року почалась ця запекла битва, яка точиться й досі. За географічним масштабом охоплює частини Донецької й Луганської областей України.

Одного разу я сиділа вдома та гортала стрічку новин, і я, побачивши, як дівчина розказувала про війну на сході України, вирішила прочитати цю статтю. Вона писала так:

«Зранку ми прокидалися, звучали воєнні сирени - могли годину звучати, могли дві. Маму дуже лякало це. Я не розуміла, що відбувається.

Для мене це було - нічого. Тоді мама сказала, що ми їдемо. Сказала, що тільки на літо. Я не очікувала, що ми поїдемо на два роки, я не хотіла нікуди їхати».

Мілані - 16 років, на початку військових дій у Краматорську вона разом із мамою переїхала до Харкова. Тоді я й навіть подумати не могла, як це на мені відіб’ється.

Я живу в Харкові. Моя друга половинка мешкає в зоні бойових дій. Раніше він проживав також в Харкові, але йому довелося переїхати туди. Ми зустрічаємось понад п’ять місяців.

Я, звичайно ж, знаю, що він любить свою країну та місто, в якому народився, але він не може вийти й прокричати на всю вулицю: «Я люблю Україну!». А я - можу. Він каже: «Тобі пощастило. Що ти можеш…». Це дуже не справедливо! Я можу сказати, зробити набагато більше, ніж він. Мене іноді аж до сліз пробиває…

Мені здається, що немає ніякого сенсу цього нападу на Україну тому, що завжди, як я думаю, можна все вирішити мирним шляхом, а не доводити до стану війни між країнами.