Яланська Олена, учениця 9 класу Нововасилівської гімназії «Перспектива» Павлівської сільської ради Запорізького району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Антонова Олена Миколаївна

«Моя Україна майбутнього»

Мрія для людини – наче крила для птаха, вона підносить, спонукає до дій, підштовхує, наче примовляючи: «Гей, друже, роби, твори, падаєш – підійматися!»

Спогади несуть у дитинство. Щойно вибілена літня кухня, адже нас, онуків, так чекали цілий рік на літні канікули. Запах свіжої крейди перемішується з ароматом вишневого варення. Вариво, як називала його бабуся, пишається своїм насиченим кольором, потихеньку булькає. Воно спокушає умокнути пальця і насолодитися, поки ніхто з дорослих не бачить. Компанія столу та стільців збільшилася: дідусь довгими зимовими вечорами майстрував нові меблі.

Невеличке віконце старанно прикрашене новою фіранкою. Ще на Різдво купила її бабуся. Перед нашим приїздом зайняла фіранка своє місце.

У кутку господарює павучок, ретельно плете і собі мереживну фіранку за власними кресленнями. Зрідка зупиняється. Оком вправного митця обдивляється свою роботу і продовжує творити. Планів у нього ще багато: треба оздобити всі кутки після ретельного білування бабусі.

На стіні висить килим – подарунок односельців на срібне весілля дідуся і бабусі. Зображено на ньому безмежне море, білі гребні хвацько заграють із піщаним пологим берегом. Великі чайки гордо літають над хвилями. Мені здавалося, що навіть тут, у літній кухні, чути їх…А на горизонті – корабель.

Як ми любили роздивлятися цей килим. Уявляли себе пасажирами морського красеня. Мріяли, як уранці будемо виходити на палубу, питимемо коктейлі, хоча, і не знали ми тоді, що то за штука – коктейль. Мріяли, як білі чайки підлітатимуть до борту, співатимуть пісень про далекі краї. А ми будемо їх годувати вівсяним печивом. Чому вівсяним? Ніхто не знав відповіді, але всі були чомусь переконані, що саме таке печиво люблять ці птахи.

Бабуся з дідусем дуже любили слухати наші балачки. «А кого візьмете з собою на корабель?» - питали вони. «Усіх: батьків, вас, сусідів, хрещених. Звісно, не забудемо кота Кузю, папугу Вжика, – наввипередки фантазували ми. – Мабуть, лише отого малого Сашка не візьмемо, бо буде і там постійно вередувати».

Війна холодними пазурями шматує таке звичне життя, крижаним поглядом заглядає у хати, безжально приносить смерть, студеними лапами руйнує мости, лікарні, школи… Серце розривається від новин, стогне і відмовляється сприймати дійсність. Понівечені тіла у Херсоні, закривавлена іграшка на Краматорському вокзалі, обгорілий автобус із величезним написом «Діти»,  загиблий дводенний хлопчик у розбитому пологовому Вільнянська, Ліза у візочку після ракетної атаки Вінниці… Знищені музеї Марії Приймаченко, Григорія Сковороди, спалений літак «Мрія»…Заплющуєш очі, ховаєшся від цього.

Хочеш думати, що це поганий фільм із невдалою, другосортною режисурою, безталанними акторами й неякісними декораціями. Здається, що мрії тут не місце… Які мрії на війні?

Років із п’ять назад їздила з родиною у Харків. Це місто закохало у себе затишком саду Шевченка, вишуканістю Французького бульвару, модернізмом площі Конституції, масштабом майдану Свободи. Пам’ятаю, як вразили слова, викладені мозаїкою на одній зі станції метро: «Самі собою мрії дійсністю не стануть!».

Так, треба робити все, що в наших силах: здобувати міцні знання, плести сітки, доглядати за могилами загиблих, підтримувати тих, хто втратив  близьких… Набувати практичних навичок, адже це так знадобиться для відбудови держави. І, звичайно ж, мріяти. Мріяти про Перемогу. Про той день, коли наші герої повернуться додому, втомлені, посивілі, але із гарячими очима та найдорожчим словом – «мир».

Мріяти про те, що загояться рани на їх тілі, а ця клята війна перестане їм снитися. Упевнена, що відбудовані дитячі садочки наповняться сміхом, а на відремонтованих футбольних трибунах знову лунатимуть фанатські радісні «гол!» Точно знаю, що нові дороги з’єднають Луцьк та Приморськ, Нововолинськ та Голу Пристань. Переконана: літак «Мрія» знову гордо підніметься у мирне небо та викликатиме захоплення всього світу.

Мрію, що поїду в село, де жили дідусь із бабусею. Зараз воно окуповане і чекає наших військових. Точно знаю, що висить старенький вовняний килим на стіні літньої кухні. Гордо пливе корабель-красень, безстрашно розсікає хвилі, перемагає рвучкий вітер та темряву. Несе нас до мрії, до миру, до перемоги!