Я з Краматорська, мені 70 років. 24 лютого страшним днем став. Запам’ятали його на все життя. У нас одразу не дуже сильно було, а потім прийшло і до нас. І нас стали бомбити.

Найважче, що в місті не стало працюючих аптек. Нічого немає, важко, ціни піднялися страшні, не докупишся ні до чого - ну то так.

Найбільше ліків не вистачало, а так - гуманітарну допомогу отримували: привозили волонтери. Дякуємо і за це.

Виїжджали за Дніпро, потім повернулися. Тому що і там потрібно платити, і тут, а пенсія одна. Але вже люди потроху повертаються. Більше вже людей на вулицях.

Все одно, мені здається, люди стали якісь більш згуртовані, і все якось стали переживати разом. Допомагаємо один одному: і в домі, і сусіди стали як свої. 

Хотілося, щоб швидше війна скінчилась, щоб мир був і тиша.