Ковтун Софія, 11 клас, Черкаський колегіум "Берегиня" Черкаської міської ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Товстоп'ят Олеся Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Вона перестала бути лише абстрактним поняттям зі сторінок підручників історії чи художніх романів. Війна стала моєю реальністю, і вона назавжди залишиться біля мене, немов тінь, що зникає вночі, але не в цьому випадку.

На війні ти бачиш усе під іншим кутом. Люди здаються іншими, місця, що колись були рідними, більше ніколи не викличуть тих приємних відчуттів.

Війна не запитує, не дає відповідей – вона просто входить і стає частиною життя. Стає твоїм життям. Вона дихає у спину, залишає на зап’ястях невидимі кайдани. Війна не вміє чекати, але вона засідає в думках та мовчить, поки одним вибухом не вирішить нагадати, що ти їй належиш.

Усе розпочалось із дзвінка посеред ночі. Мій друг кричав, що почалося, що вже стріляють. Він був у місті, за тисячі кілометрів від мене, але в ту мить я вперше відчула, як це, коли холодок страху сковує серце.

Згодом дізналася: наш дім на півдні знищено. Моє рідне місто стало полем бою, звідки виїхала мама з маленькою сестрою, залишивши все. Батько десь на фронті — від нього приходять рідкі смс, сухі, як пил у наших зруйнованих стінах.

Він більше не пише про любов чи про те, що сумує, — лише короткі рядки, що все в порядку.

Моя мама пішла у волонтерський центр, бо не могла просто чекати, сидячи в чотирьох стінах. Вона почала допомагати нашим — хлопцям, які стоять на передовій, які бачать війну, тримають її в руках, наче вона — брудний камінь. Пакують теплий одяг, медичні препарати, харчі.

Серед волонтерів, мама зустріла багато молодих, у чиїх очах горить страх і мужність, змішані в одне незрозуміле почуття.

Вони не знають, як буде завтра, чи повернуться ті, хто були поруч з ними все їхнє життя. Але вона бачила одного з тих, хто повернувся — тяжко поранений із порожнім поглядом, мовби він бачив щось за межею реальності. Його мовчання було яскравішим за будь-які слова.

Ніби війна вирвала з нього все живе, залишивши тільки тіло, що пересувається автоматично.

Я намагалась зрозуміти, що вони відчувають. Як це — вдивлятися в безкрайні поля, за якими ворог, і знати, що, можливо, наступного дня тебе не стане? Як це — лежати ночами, вчепившись у залізо, і слухати солодку канонаду? Я пробувала говорити з одним із наших бійців, коли він приїздив на перепочинок. Юнак сидів переді мною, а я запитувала чого він найбільше боїться.

Проте він лиш поглянув на мене і промовчав. Здається, йому було лячно від самої думки, що страху більше не залишилося.

На війні страх має багато форм. Це тиша, що наповнює кімнату після чергової сирени. Це безсонні ночі, коли ти просто дивишся у стелю і думаєш, що десь зараз хтось залишився без дому, як я. Це надія на те, що батько ще живий.

І разом із тим, це шлях. Шлях, на якому я зустріла людей, які стали моєю родиною, людей, які, як і я, вирішили не здаватися.

Це старий волонтер, що приносить каву нам, юним, які досі вірять, що світ можна виправити. Це дівчина, яка шиє маскувальні сітки і постійно говорить про те, як важливо триматися. Це хлопець, який допомагає знайти бронежилети, бо знає, як це страшно, коли не маєш жодного захисту.

Мої 1000 днів війни — це мій біль, але і моя сила. Це мій шлях, який ще не завершено, але я йду, збираючи уламки себе та надії.

Урешті-решт, усвідомлення того, що одного дня я все ж прокинусь у світі, де не треба слухати тривоги, не треба боятися за близьких. Але до того дня я продовжуватиму свій шлях, крок за кроком, серед попелу і сліз, знаючи, що навіть цей морок не здатен вкрасти у нас майбутнє.