Ірина Борисівна стала заручницею обставин. Вона жила в селищі неподалік батьків, але, втративши роботу, змушена була тимчасово змінити місце проживання і розлучитися з донькою. Після смерті батька жінка повернулася на малу батьківщину і доглядає літню маму, а щоб трохи заробити на життя, береться за приватні замовлення. Її душа просить краси, але у селищі зараз лише бруд та запустіння.
Все почалося наприкінці травня 2014 року. Я була у Щасті, коли почали йти танки. Все було перекрито, транспорт не їхав. Я до Петрівки не могла попасти.
У нас у Петрівці будинки не постраждали, а ось у Щасті багато хто постраждав. Навіть серед знайомих є загиблі. Тяжко стало, коли зв'язок із Луганськом перервався, бо там було багато магазинів і простіше скрізь було добиратися.
Доньці на той момент було 18 років. Їй довелося виїхати, щоб із життям визначитись, тут було складно. Нині вона постійно у якихось роз'їздах. Добре, що може спілкуватися через соціальні мережі. У мене теж не було роботи, довелося їхати до Москви, шукати заробіток. А коли тато помер у 2016 році, я повернулася. Оформила опіку над літньою мамою, але цих грошей замало. Доводиться приватними замовленнями перебиватись. Роботу знайти дуже складно.
Будинок, у якому я раніше жила, стоїть покинутий. Зараз я живу разом із мамою, бо сама вона не може обходитися, а оплачувати два будинки надто важко.
Ми не відчуваємо впевненості у завтрашньому дні і це найстрашніше. Для мене було складно з дому їхати. Мені подобається Україна. Мене все влаштовувало до війни. Ми працювали, будувалися, купували все. Я ніколи не хотіла жити в іншому місці, але життя змусило. Війна дуже круто змінила долю.
Мрію про стабільне життя. Щоб нормальний заробіток був, упевненість у завтрашньому дні, щоб ми знову жили, раділи. Щоб було красиво, бо зараз відчувається, що у нас селища дуже занедбані та недоглянуті, дуже брудно.
