"Виїхавши з того жахіття, у міста, де не було прильотів, розумієш, що ти начебто в іншій реальності"

Майстренко Софія

9-В клас, Ізюмський ліцей № 3

Вчитель, що надихнув на написання есе: Решетняк Юлія Миколаївна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Я народилася в мальовничому місті під назвою Ізюм, що знаходиться на Харківщині. Жила собі звичайним життям зі своєю родиною, у своїй квартирі, що знаходилася в центрі міста на п’ятому поверсі. Ходила до школи, де навчалася і спілкувалася зі своїми однолітками. Завжди вважала, що живу у невеликому місті, але затишному, зеленому і гарному.

Але так сталося, що неочікувано для мене і моїх батьків (як напевне і для всіх людей нашої країни) прийшла війна. 24 лютого 2022 року – цю дату я і ми всі запам’ятаємо навіки. Це був початок повномасштабного вторгнення в нашу країну. У цей день коїлася страшна паніка, страх смерті охоплював усіх. З новин ми дізналися, що війна розпочалася з Києва і Харкова, у нас в цей день ще було тихо. Мама прийшла з роботи і почала збирати речі, документи. У батьків “розривалися” телефони. Так як ми жили у багатоповерхівці на останньому поверсі будинку, то ми пішли до бабусі з речами. У ці перші дні дорослі переглядали новини та читали будь-яку інформацію в інтернеті. До кінця я не розуміла всього жахіття, що розпочинаються для мене, моєї сім’ї і мого міста.

Перебуваючи у нашому місті, люди розуміли, що вже немає можливості виїхати у бік Харкова. Ми, як і більшість мешканців, до кінця не розуміли наскільки постраждає наше місто, тому нікуди не їхали. Почалось бомбардування нашого рідного Ізюму, я з батьками, дідусем і бабусею ховалися у сусідському підвалі. Ми вимикали світло, були постійно тепло одягнені. Другого березня мою маму викликали на роботу, готувати нашим військовим їжу. Вдома її не було добу, в цю ніч розпочиналось найжахливіше для нашого міста. Почались авіаудари по центру. Були влучання в багатоквартирні будинки, а також в школу, де знаходилися наші військові і була моя мама.

У той момент було дуже важко, сидячи в підвалі, не розуміли чи дочекаємось ранку.

Четвертого березня, тато зібрав нас, бабусю і дідуся, щоб виїхати з міста в село до його батьків. Село знаходилося неподалік нашого міста, але їхали начебто вічність. Першу ніч в селі, за весь цей час, ми нарешті виспались. Там ще було світло і газ. Але цей “спокій” продовжувався недовго. Через декілька днів зникло світло, а згодом і газ, і ось, знову почалось. Над селом – авіація. Згори ми спостерігали за нашим містом, як його продовжують бити, було видно дим у різних місцях. Дуже багато людей почали з’їжджатися в село з нашого міста і навколишніх сіл. Дорослі почали затуляти вікна в будинку, робити тушонку, запасатись водою, а також установили буржуйку у підвалі. Почалось бомбардування села. Щоночі ми вибігали з хати у підвал, а згодом лишались там спати майже до ранку. Сидячи в підвалі, ми прислухались до вибухів, які були неподалік. Сидіти там було дуже важко, бо хотілось рівненько лягти і виспатися. Трохи пізніше, від прильотів, у людей почали горіти будинки, зник мобільний зв’язок, ми не володіли інформацією. Мама з татом виходили на край села, щоб додзвонитися рідним і знайомим. Одного разу при черговій спробі дзвінків, батькам повідомили, що влучили в квартиру. Мені здавалося, що в той день все обірвалося, бо було дуже важко чути таку новину. Вмить у нас не лишилося нічого: квартира і гараж розбиті, а люди почали мародерити (виносити у нас останнє, що лишилось). По селу удари почались ще сильнішими і частішими, тому татко прийняв рішення їхати далі. Просидівши місяць в селі, на ранок ми запропонували бабусям і дідусям їхати з нами, але вони відмовилися, тому ми сіли в машину і поїхали в місто Чернівці, до знайомих, які виїхали туди раніше. Мені дуже важко було прощатися, бо не розуміла чи побачу своїх рідних ще коли – небудь. Виїжджати було дуже страшно, паніка охоплювала нас. По селу були страшенні вирви.

Все ж таки нам вдалося. Ми їхали три дні, бо усюди комендантська година, зупинялися в хостелах. Виїхавши з того жахіття, у міста, де не було прильотів, розумієш, що ти начебто в іншій реальності, бо люди живуть своїм життям без страху і паніки. Нарешті доїхавши, ми почали облаштовуватись на новому місці. У чужому місті було несолодко, дуже хотілось додому, але моє місто було в окупації.

Рік ми прожили на заході України. Нам зустрічалися дуже хороші люди, які всіляко допомагали, з якими ми і досі спілкуємося.

З початком цієї війни я зрозуміла, якими жорстокими бувають люди. Знаю одне, що напевне, ніколи я не зможу пробачити їм ту жорстокість, кількість руйнувань та смертей, яку вони заподіяли нам. Але, все ж таки, сподіваюсь на нашу перемогу.

Слава Україні!