Мені 70 років. Пенсіонер. Два інсульти пережив. Мені два місяці тому поставили кардіостимулятор. Я з Херсону, але там нас затопило. Ми виїхали в село, і тут також затопило і дім, і все. Зараз сушимо. Виїхали ми в Миколаївську область. Тут у нас був жінчин спадок - вона в цьому селі народилася. Ми цей дім тримали як дачу.

Я з перед війною з нирками лежав у лікарні, а потім удома був. Під час окупації ми перебували в Херсоні, нікуди не виїжджали. Під час затоплення, якраз у той день, мене виписували з лікарні обласної. Ми ще встигли заїхати на острів і взяти речі. Приїхали в село на дачу. Думали, що не дістане. Тут вісім метрів висота над річкою, але дістало й тут. Коли підірвали ГЕС, ми були в Херсоні, але встигли з острова виїхати.

Води не було. Ми ходили до помпи, де була вода, набирали і носили. Світла не було, ліфт не працював. Я, правда, не ходив по воду, бо тоді якраз лежав. А жінка ходила. Їжа була. Магазини працювали. Ми купували що могли, щоб запаси були. Не голодували.

Усе нас шокувало. Прожив вік, думав - на старості відпочину. А тут - як не болячка, так війна. 

Хорошого нічого немає. Хтось наживається, а хтось страждає. Військові кажуть, що це тільки початок.

До мирного дня хочеться дожити та спокійно порибалити. А про що ще можна на старості мріяти?