Інні і її дітям повезло – для них знайшлось місце в машині і їх вивезли з-під обстрілів. Але від страху перших днів вони так і не оговтались 

До війни ми проживали в селі Гуляйпільському, це Пологівський район. Працювали, тепер залишились без роботи. 

Війна нас застала у селі серед вулиці. Ми йшли додому, і раптом почали летіти «Гради». На трасі є зупинка - звідти село почали обстрілювати. 

Ми вісім днів сиділи у шкільному бомбосховищі без їжі, без води, без світла. Ліків теж не було, діти хворіли. Вже на десятий день нас вивезли на Запоріжжя.

Через обстріли ми ніде не могли ходити, навіть до свого будинку. В перші дні ми з чоловіком ходили додому по черзі - готувати дітям їсти. Потім нам заборонили, бо із сусіднього села росіяни по нас запускали «Гради», а ми жили на околиці. 

У нас не було чим виїхати. Люди могли виїхати тільки своїм транспортом. З нами у підвалі сиділа дівчина з шістьма дітками. По неї приїхав дядько із Запоріжжя, і у них ще залишилось місце. Ми туди теж з дітьми сіли, і нас вивезли на Запоріжжя. Ото нам так дивом пощастило. У дорозі все було спокійно. Пости ми проїхали нормально, росіян не зустріли. 

У Запоріжжі живуть наші рідні, тут якраз перебувала мама. Та й тут ближче до дому було, не хотілось кудись вирушати далі. Коли ми сюди приїхали, то з дітьми працював психолог, бо у них був великий страх. І до сих пір страх залишився.

Все господарство лишилось там: і корова, і телята, і птиця. Ми покинули все. П’ять днів тому у мене мала телитись корова, але я не поїхала туди через обстріли. 

Зараз роботи немає. Обдзвонюємо центри зайнятості, але нічого немає. Поки що ми в пошуку роботи. Я у постійному стресі. У мене ще зараз старший син воює, тому стрес кожен день.

Хочеться, щоб якнайшвидше війна закінчилась. Хочеться миру.