Мисак Вікторія Валеріївна, 16 років, Новорозсошанський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Новопсковської селищної ради 

Я народилася в незалежній Україні. Живу на Луганщині. Люблю свою землю, її мальовничу природу і людей, цікавлюся історією свого краю і знаю, який нелегкий шлях пройшов наш народ впродовж багатьох тисячоліть, щоб бути вільним і незалежним. 

Хто б міг подумати, що в двадцять першому столітті у наш спільний дім під назвою Україна прийде велике лихо — війна. Страшна, кровопролитна, гібридна—російсько-українська війна.

Пам'ятаю, як мої рідні з острахом слухали останні новини по радіо та телевізору про події в Криму дві тисячі чотирнадцятого року. Тоді я була ще маленькою і не зовсім усвідомлювала, що відбувається.

І мені теж на душі ставало тривожно. Невдовзі запалав схід України. Стало зрозуміло, що тепер наше життя не буде таким безхмарним і спокійним, як було раніше.

Війна почалася, коли мені було дев'ять років, тоді я не усвідомлювала, наскільки серйозними будуть її наслідки. Ми понесли величезні людські втрати. Не повернути життя наших захисників, мирних людей, дітей. Скільки смертей, каліцтв, болю! І це продовжується до сьогодні.  

А що нас чекає попереду? Яким буде майбутнє? В якій країні ми будемо жити? Ці питання постійно хвилюють мене, моїх рідних, друзів і всіх українців.

Керівництву країни потрібно докласти неабияких зусиль, щоб змінити стан справ. Вважаю, що без допомоги з боку інших країн та міжнародних організацій нам не обійтися.  В моїй уяві війна завжди була чимось дивовижним і далеким, поки вона не прийшла в нашу країну. Під час війни страждають невинні люди, а особливо потерпають діти, тому для всіх нас мир значить дуже багато. 

Мир для мене — це, насамперед, спокій, впевненість в завтрашньому дні, повноцінне життя українців на нашій землі. Вірю в те, що невдовзі настане довгоочікуваний мир. Хоча домогтися миру важко, а ще важче зберегти його.

Ось уже минуло сім років з початку війни. Ми страждаємо від того, що не можемо жити повноцінно. Щохвилини на фронті може загинути наш захисник або мирний житель Луганської чи Донецької областей. Для нас — це війна за державність, незалежність. 

Уже кожен зрозумів, що війна на Донбасі не є громадянським протистоянням, це не внутрішній конфлікт в Україні, а триваюча військова окупація і збройна агресія з боку Росії проти України.

Значна частина українців через бойові дії та постійні обстріли змушені покидати рідні домівки і переїздити до іншого міста чи села. Люди, які пережили жахи обстрілів, особливо цінують мир і не люблять говорити про війну. 

Дитинство—це всесвіт мрій і фантазій. Війна забрала у дітей безтурботне дитинство, і поселила в їх душах страх за своє життя, за те, що кожен наступний день може стати останнім в їхньому житті. Це жахливо, що діти так швидко подорослішали і почали думати про це. Війна мимоволі стала частиною їхнього життя.

Мені хочеться, щоб з нашого лексикону зникли слова "тимчасово окуповані території", "агресія", "бойовики", "війна". Людині лише раз дається життя, і більше воно не повториться, тому прожити його треба повноцінно, залишити хороший слід після себе. Українці по обидва боки розмежування прагнуть миру, вірять в те, що настане спокій і злагода.