Близнюк Софія, 9 клас, Старокутський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Моканюк Іванна Дмитрівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Чи існує річ, або подія, котра здатна в одну мить розділити життя близько сорока мільйонів людей на до і після, та бути незворотною? Ви можете запитувати це безліч разів в осіб з різних куточків світу, і, мабуть, всюди почуєте різну відповідь: як і схвальну, з поясненням, так і довге мислення, котре ні до чого не приведе. Та все ж, існує один народ, серед якого, безсумнівно, кожна відповідь буде однаковою.

Для українців такий переломний момент справді був. Це сталося три року тому, вночі двадцять четвертого лютого. Всього за лічені хвилини жах, біль та паніка покотилися землею, лунко відгукуючись з кожної сторони.

Перші постріли та ракети віщують горе та біду. За мить одна із них потрапить у будинок, і той повалиться, згоряючи зсередини. По світу лунала жахлива новина і гучні сирени сповіщали тривогу – все це сталося за одну доленосну мить. Ми з родиною дізналися про все на світанку. Згодом наші телефони розривалися від дзвінків, та ми боялися не почути нічого, крім довгих гудків, з другого кінця. На той час ми ще не усвідомлювали, чим обернеться для України ця війна.

З цього часу наша щоденна рутина залишилася однаковою:  ти вмикаєш новини та переглядаєш стрічки соціальних мереж у пошуках чогось нового, того, що дає надію на краще.

Весь час слухаєш про покращення ситуації, хоча не розумієш, на якому місці і в який період часу ти застряг, мов у капсулі. Тобі водночас здається, що все відбувається дуже далеко, та водночас і близько. Тут, поряд.  Частково тебе охоплює відчуття порожнечі, адже люди поряд з тобою, котрі пережили все те горе та страх, намагаються почати своє нове життя, а ти не можеш їм по-справжньому співпереживати. Зусюди неслися щирі мрії про допомогу та швидку перемогу. Окрилені надією на закінчення війни на нашу користь, в той час ми рішуче боролися за нашу долю.

Гіркими сльозами ми проводжали кожного героя, мужню людину, невинних діток та простих мирних жителів, котрі лишень хотіли мати щасливе життя.

Ми з обіймами прийняли кожну людину, яка в надії приїхала у наш район на пошуки нової долі та порятунку. Ми по-справжньому співпереживали кожному, розділяли їхнє горе та допомагали: щиро й милосердно. Щодня ми молились за швидке спасіння нашої держави у горі, та продовжуємо досі. Віра не згасає у серцях людей, котрі живуть нею. Її достатньо, щоб запалити вогонь надії.

Нас рятує благодійність та милосердя. Приємно у цей важкий час бути небайдужою людиною, котра усвідомлено долучається до порятунку нашої держави.

І справді, що є «ми» без любові, добра і самопожертви? Люди повинні залишатися людьми. Щастя, яким ми його бачимо, повертається до нас в момент допомоги іншим. Адже ти розумієш, що твій вчинок несе благо, яке, можливо, саме було потрібним для порятунку інших.

Я з гордістю розповідаю про моїх односельчан, котрі, не боячись, приймали біженців з різних куточків України та давали їм другий шанс почати нове життя.  Особисто я стала членом благодійних ярмарок, що регулярно проводяться в нашій місцевості, за нагоди донатила та підтримувала героїв, котрі без вагань ішли боронити нашу державу.

Мої небайдужі батьки матеріально допомагали переселенцям та продовжують підтримувати деякі родини у цей важкий час.

Крім того, до різноманітних заходів долучаються не лише дорослі, а й діти, котрі уже у своєму юному віці розуміють свою можливість посприяти справі та підтримати наших мужніх захисників. Наша невеличка молодіжна спільнота при місцевій церкві - це справді місце, де кожна дитина відчувається почутою та єднається з рештою для втілення чудових справ. Саме тут діти різного віку- від зовсім маленьких до підлітків, разом зі мною, ще з самісінького початку надсилали захисникам речі першої необхідності та намагалися підбадьорити їх у складний період щирими та по-дитячому хорошими подаруночками: різними саморобними речами, малюнками, солодощами, листами з побажаннями.

Небайдужі люди існують, та найкраще, що ми можемо зробити- це сприяти поширенню доброчинності. Головне - розпалити цей так потрібний вогонь єднання.

У потребі та вірі люди з мого оточення залучалися плести маскувальні сітки, виготовляти коктейлі молотова та робити багато, здавалося, невеличких справ, котрі, насправді, були дуже потрібними.  Українське суспільство стало більш свідомим та мужнім. Повсюди я бачу мужніх людей, котрі не бояться боротися за Батьківщину, несуть правду в світ та своєю вірою і працею крокують до перемоги.

Наша нація змінилася: усвідомлення своєї важливості та спроможності щось змінити робить справжні дива.

Ця жахлива подія перевернула наші погляди та цінності на сто вісімдесят градусів.  Я завдячую своє життя та можливість перебувати на території, де, на щастя, відсутні активні бойові дії всім військовим, котрі героїчно боряться на фронті, тим, що загинули за нашу державу, волонтерам- людям, що залучають всі свої сили для збору коштів, купівлі дронів та боєприпасів для нашого війська. Вони - герої в очах кожного українця. Їхні вчинки залишили слід у моєму серці.

Життя мирних українців сповнене болю.  Наша доля - невідома. Та будь-хто із нас може зробити вирішальний крок для змін.

Я вірю, що довгоочікуваний славний момент, коли ворога буде подолано, настане, завдяки нашій небайдужості, вірі, міці та підтримці, а гучні вигуки «Слава Україні!» нестимуться по світу, прославляючи нашу мужність, волю та свободу. Головне - памʼятати, що цьому може посприяти кожен: навіть ми з тобою, читачу.