"Віниками ходили змітати осколки. Ми – народ упертий"

За кілометр від села Новогригорівка на Миколаївщині російські війська стояли впродовж дев’яти місяців. Хати людей обстрілювали з танків та мінометів, зокрема й фосфорними боєприпасами. Споруди горіли, як смолоскипи, - згадують місцеві.

До початку повномасштабної війни тут жили близько 360 людей, зараз – менш як 135, зокрема півтора десятка дітей. Немає жодного вцілілого будинку. Школа, дитсадок, клуб знищені. І все ж, життя потроху повертається до понівеченого війною села, так само, як люди. Живуть у так-сяк підлампічених будинках або сараях, запасаються дровами, бо попереду – зима. Про все це вони розповіли кореспондентці Радіо Свобода, яка побувала у Новогригорівці. Матеріал Радіо Свобода.

Новогригорівка жодного дня не була під окупацією російської армії, але майже дев’ять місяців через село пролягала лінія південного фронту. Перших масованих обстрілів місцевість зазнала ще на початку березня, як розповідають місцеві. І зауважують, що російські військові били прямо по хатах.

Стан хат, село Новогригорівка Миколаївської області, жовтень 2023 року

У середині березня тих, хто не виїхав сам, примусово евакуювали українські військові, розповідає місцева жителька, підприємиця Галина Вербицька. Рішення було правильним, каже, адже після запеклих боїв тут не залишилося жодного вцілілого будинку.

Галина Вербицька

«Люди з села виїздили в березні. Випускали скотину, тварин. З собою брали дві-три сумки з речами, документи – і все. А дозволили нам сюди приїздити, як вже звільнили Херсон, після 11 листопада. На другий день після звільнення Херсона ми сюди з зятем заїхали, Картина, яку застали, – буду плакати… Жахіття: жодного вцілілого будинку, дороги у вирвах, все заросле, розтрощене, дерева валяються, шифер валяється. Але люди, які сюди перші заїхали, – ми віниками ходили замітали дороги, осколки, щоб можна було проїхати. Ми такі, в Новогригорівці – народ упертий», – каже жінка.

Село Новогригорівка, Миколаївська область, жовтень 2023 року

Так, у мене згорів гараж з машиною, згоріла літня кухня, пів будинку є, пів – немає. Але, дякувати Богу й волонтерам, ми вижили

Галина Вербицька

Галина під час повномасштабної війни втратила частину нажитого майна. Але повернулася в село й нікуди звідси не збирається.

«Нам пропонували – збудуть для нас цілу вулицю в Шевченковому. Але ні! Я не поїду в «резервацію». Я 65 років тут прожила – і, вибачте, я поїду жити на другий поверх в лікарню чи в гуртожиток інтернату?! Так, у мене згорів гараж з машиною, згоріла літня кухня, пів будинку є, пів – немає. Але, дякувати Богу й волонтерам, ми вижили», – каже жінка.

Село й зараз виживає завдяки волонтерам. Вони доправляють сюди харчі й воду, допомагають робочими руками. У селі вже є електрика та зв'язок. Щоправда, кажуть, «ненадійні».

«Світло в селі є, але ненадійне, бо скручували з дротиків, коли тягнули. Інтернет є. Дякувати латвійцям – в кожен дім, де живуть люди, надали павербанки й обігрівачі. Ми просимо дрова, бо у нас пічне опалення. Я вже й в Миколаїв їздила, де які фонди знала – просила. Хоч потрошечку, хоч по пів куба – аби надали дрова на кожен двір. Буде в нас взимку проблема», – говорить жінка.

Сільський клуб

Дитячий майданчик

Із 360 жителів до села повернулася менш як половина, розказує Галина. Є люди, які навідуються до села іноді, – поки тепло, ремонтують житло.

Місцеві жителі кажуть, що будинки горіли, як смолоскипи

У багатьох пробиті дахи, вибиті вікна й двері. Дитсадок розбитий, школа зруйнована, від клуба стоїть лише передня стіна.

Біля церкви

Пошкоджена й церква, біля якої збираються люди. Її допомогли відремонтувати байкери з Одеси.

Склад гуманітарної допомоги

В одному з приміщень храму облаштували склад волонтерської допомоги, а поряд діє «Пункт незламності», показує жінка.

«Пункт незламності»

Тут немає ні світла, ні інтернету, але взимку обіцяють вмикати генератор. Він поки - єдиний на село.

«Пункт незламності» зсередини

Час від часу в Новогригорівку приїжджають лікарі-волонтери, де ведуть прийом. Чекають жителі й на психологів.

«Кажу: «Ви нам привезіть психолога». Потрібно з дітьми поспілкуватися. Та й з нами. Другий раз зриваєшся - така депресія нападає, хочеться померти: заснути й не встати. Вранці прокинешся з думкою – чи ніде не влучило, чи ніде ніхто не загинув… По селу можна вільно ходити, а по полях, по лісопосадках дуже страшно. Я – немолода жінка і розумію, що закінчення війни буде нескоро, але хочеться, щоб скоріше», – говорить Галина.

А втім, сама вона не сидить, склавши руки. Подала документи на програму «єВідновлення», аби отримати компенсацію за зруйнований дім. Отримала 200 тисяч - каже, що на початковий ремонт вистачило. А ще вони із зятем відкрили магазин, щоб село було з хлібом. Завозять найнеобхідніші харчі, воду, цигарки. Працюють чотири місяці, та поки ще на «нулі» не вийшли.

«Які «нулі»? За ліцензію заплатили, за касовий апарат заплатили, - зараз за касовий апарат щомісяця треба платити в сервісну службу. Якби на «нулі» – то це було б добре. Але надія на те, що люди повертатимуться. Думаю, що з весни люди почнуть повертатися в село, дай Боже. Ми вдома! Де б ми не були, а вдома - є вдома», – говорить вона.

«На наших очах будинок розлітався»

Наталія – вчителька початкових класів місцевої школи. Вона була однією із перших педагогів, які повернулися в село, – якраз на Новий рік. Сама купила собі обладнання для бездротового інтернету й невеличку сонячну батарею, щоб працювати: вести уроки онлайн.

Наталія, вчителька

Згадує: 14 березня минулого року на село була перша масована атака. Її будинок постраждав одним з перших.

Наталія

«По вулиці Дружби, будинок №2 – «рашисти» вдарили з танка. Раз, потім - другий раз. Ми перебували біля погреба. Не встигли навіть спуститися вниз. На наших очах будинок розлітався. Онук дуже сильно плакав, дочка плакала - злякалася… Приліт був о 14:30 14 березня, а о пів на четверту ми вже виїхали в Чернівецьку область - у мене там рідня. За тисячу кілометрів виїхали. Через два дні й чоловік мій приїхав – жити йому було вже ніде, бо почалися постійні обстріли. Гатили по мирному населенню - по великих будинках, передусім», – згадує Наталія.

«У мого чоловіка була прибудова для запчастин, там була комора – ось там ми тепер і живемо. Він ще одну кімнатку прибудував. Працюю – виходжу онлайн», – каже вчителька.

Цього дня волонтери «Просвіти» з Дніпра проводять майстер-клас і дарують дітям і дорослим книжки

Зараз у Наталії – другокласники. Вона каже, що війна дуже змінила її вихованців.

Наталія з подарованими книгами

«Діти, якщо в них спитати про мрії, в один голос кажуть: «Ми хочемо, щоб якнайшвидше закінчилася війна, і повернутися в рідні домівки». Змінилися й дорослі. Сильна психічна травма... Ну що плакати? Треба працювати, відновлювати. Мрію, щоб скоріше сказали: «Перемога!», – говорить Наталія.

«Яка надія? Аби вижити»

Пенсіонерки Марія та Світлана набирають питну воду з цистерни біля церкви. Вода привозна. У селі своя є, але лише технічна.

Марія, пенсіонерка

Розказують: з рідної Новогригорівки їх вивезли українські військові в березні 2022-го. Більш ніж рік обидві жили по родичах.

"Проти того, що було, ззараз вже більш безпечно", - Марія.

«25-го залетіли танками «руські». Танків десь триста йшли селом. 14 березня наші діти повиїздили. Приїхав солдат, каже: «Грузіться, через 15 хвилин виїжджаємо на Миколаїв, бо будуть сильні бої». Як вивезли нас солдати, то я рік і три місяці не була вдома. Приїхали - там хати розкриті, прильоти прямо в хати. Собаки бігають, посуд, одяг розкиданий. Будинок розбитий. Вцілів шматочок… Дід вдома – 75 років, хворий. Мені – 72 роки. Живемо в кухні. Кухня – є кухня. Дрова нам дали, трохи. Посадка є – можна брати. Але страшно, бо міни. Дали по п’ять мішків палет, може, ще дадуть. Проти того, що було, вже більш безпечно. Надія? Яка вже надія? Аби вижити», – каже Марія.

Світлана, пенсіонерка

У її подруги Світлани під час війни від серцевого нападу помер чоловік. Син з невісткою й чотирма дітьми мешкають далеко, але вона хоче їхати зимувати до них.

"Хочу добиватися, щоб мені хату накрили", - Світлана.

«Допомагаємо армії, хоч і в самих нічого нема»

Жителька села Новогригорівка Наталія – багатодітна мати. Народила й виростила шістьох дітей: найстаршій доньці – 25, найменшому сину – 11 років. Вже має й онука.

Наталія, багатодітна жінка

Каже: усією великою родиною побували в евакуації, тепер повернулися, відбудовують те, що мали.

"Купляти житло десь немає коштів - своє відбудовувати треба", - Наталія.

«Як тільки повернулися, нічого не хотілося робити. Але треба якось жити далі. Купляти житло десь немає коштів, значить, своє відбудовувати треба. Волонтери дали вікна, дали шифер. Далі – все самі. Літню кухню відбудовуємо, бо все побило, сараї. Зима… Будемо жити, виживати. Роботи в селі немає зовсім. Чоловік до війни працював в Чорнобаївці на заправці – розбили. Посадили шматок городу для себе. Удома краще», – говорить жінка.

Діти села на дитячому святі просто неба

Наталя живе великою суспільною мрією про кінець війни і маленькою особистою – поїхати разом з дітьми на відпочинок. А ще допомагає армії.

«Допомагаємо армії, хоч і в самих нічого нема. Моя дитина, якщо бачить військових, то хоче привітати, допомогти. Вони з чоловіком проїжджали повз, зупинилися, малий каже: «Тату, можна я військовим хоч цигарки дам?». Поніс, дав. Важливо – підтримувати», – говорить Наталія.

Відзнака селянам за волонтерство

Минулої зими селяни попри те, що самі були в скруті, волонтерили. Складались, купували продукти і смажили, варили, пекли для бійців на фронт.

За це отримали подяку.

Парк пам’яті

У селі біля розбитої будівлі клубу заклали Парк пам’яті. Поряд зі снарядами, якими окупанти цілили по Новогригорівці, тепер - квіти й український прапор.

Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.