Я живу в селищі Степногірськ Запорізької області. Про початок війни дізналася від племінниці. Думала, що це неправда. Однак невдовзі почалися обстріли села Кам’янське, що за чотири кілометри від нас. Було видно, як там горіли будинки.

Я живу на третьому поверсі, а у дев’ятий було влучання. Коли будинок затремтів, я підійшла до вікна й побачила, як з балкону вилетіла рама. Злякалася. Добре, що обійшлося без жертв.

У нашому під’їзді залишилося шість сімей. Ми зріднилися за час війни. У мирний час лише віталися, а тепер переживаємо одне за одного. Разом ходимо по хліб, воду та гуманітарну допомогу. Мені на деякий час довелося виїхати в Запоріжжя, щоб підлікувати очі. Жителі під’їзду хвилююся за мене, телефонують.

У Кам’янському загинув мій племінник. Йому було тридцять років. Двадцятого березня він вийшов з будинку, а поряд із ним розірвався снаряд.

22 квітня загинув чоловік моєї племінниці. Йому було п’ятдесят років. Він йшов у двір з городу – і прилетів снаряд. Брат залишився без будинку: було пряме влучання. А дружина покійного брата, що мешкає у Кам’янському, з другого березня сидить у погребі. По воду ходить до криниці під обстрілами.

Мені здається, що війна закінчиться не раніше, ніж у наступному році. Боюся, щоб вона не затягнулася так, як на Донбасі.