"Він вірив у перемогу: Володимір Вакуленко загинув за любов до України…"

6 грудня 2022 у Харкові українці проводжали в останню путь дитячого письменника, лауреата міжнародних літературних премій Володимира Вакуленка. Наприкінці осені рідним підтвердили – саме його тіло знайшли в одній із могил масового поховання в Ізюмі. Історію Володимира досліджувала письменниця Вікторія Амеліна.

У Капітолівку ми приїхали разом із місією документування злочинів 24 вересня, і як виявилось, це було рівно пів року з дня остаточного викрадення Володимира Вакуленка., оскільки окупанти приходили за ним два рази. Перший раз його забрали разом із його сином, якому на той момент… Зараз йому 13, а на той момент йому було 12 років. Хлопчик має аутизм, відповідно, важко сказати, наскільки травматично це для нього було. Очевидно, це травматично навіть для дорослих. Їх забрали разом. Забрали в них документи, телефони. Також з особистої бібліотеки Володі Вакуленко вилучили книжки, які здалися підозрілими.

Власне, вони сказали, що вони забирають це все на перевірку. На щастя, при такій складній ситуації (як письменниця, я маю сказати: на щастя) вони відпустили, по-перше, сина відпустили і відпустили самого Володимира Вакуленка додому. І це дало йому змогу сховати в саду свій щоденник. Щоденник, який він вів під час війни в окупації, де він записував, нотував те, що з ним відбувалося. Свої переживання, свої думки, власне, фіксував те, що відбувається  в Капітолівці біля Ізюму. Він заховав свій щоденник в саду під вишнею. Це так символічно, враховуючи наш сентимент до вишневих садків. І сказав своєму батькові Володимиру Григоровичу, що коли наші прийдуть, віддаси. Власне, оскільки я та мій колега з Truth Hounds Роман Авраменко були першими, хто прийшов. то батько власне мені сказав про цей щоденник. Оскільки я сказала, що я також письменниця, роздивлялася книжки, і Володимир Григорович вирішив, що я і є наші, яким треба відати щоденник.

Це було дійсно дуже дивно. Це виглядає, як щось таке не з війни, а з кіно про війну, з [19]40-х чи то з 30-х уже маємо багато втрачених рукописів. Маємо втрачені тексти і Миколи Хвильового, і п’єси Леся Курбаса, і ось могли втратити ще й нотатки, які є важливим свідченням. Власне, Володимир Григорович не зміг знайти щоденник. Дуже засмутився, але я продовжила копати і трішки збоку знайшла згорток такий. Щоденник був загорнутий у звичайний поліетиленовий пакет – такий, в який ми складаємо фрукти в супермаркетах. Думаю, що й не було більше у що покласти, тому що пакет був один. Коли я вже ввечері наважилася розірвати цей пакет, то побачила, що папір трішки вологий. Я переживала, що буде важко зберегти цей щоденник. Тим більше, що місія на Ізюмщині продовжувалась. Там не зовсім умови були на той час. Не було ні електрики, нічого.

В результаті я привезла цей щоденник до Харкова і передала в Харківський літературний музей. Це, звісно, не випадковий вибір музею. В Харківському літературному музеї зберігаються різноманітні артефакти, пов’язані з життям письменників [19]20-х років – тих, хто жили в будинку «Слово»; тих, хто творили український ренесанс тих років, і ті, хто були винищені. І тепер ми їх знаємо як Розстріляне відродження. Зрозуміло, що символічно було передати щоденник у цей музей. Спершу він був на тимчасовому зберіганні, оскільки ми не знали, яка все ж таки доля Володимира Вакуленка. Ми чекали на експертизу. Коли дані про те, що в журналі про поховання в Ізюмі його прізвище значиться під номером 319, але були сподівання, що це якась помилка.

Ми думаємо, що його застрелено. Отже, ми знаєм, що він загинув так, як загинула більшість письменників Розстріляного відродження в [19]30-х роках. Вони також були розстріляні. Ось тепер маємо тепер таку нову жертву російського режиму, який бореться з українською культурою століття. Є свідчення про те, що він спершу перебував у підвалі школи в Капітолівці. Взагалі, коли російські окупанти захоплюють наші міста і села, то дуже часто вони розміщуються в будівлях шкіл. Відповідно, в підвалах цих шкіл вони влаштовують свої катівні, такі тюрми для всіх, кого вони вважають небезпечними, кого вони хочуть знищити. Одного з односельців Володі відпустили.

Так часом буває, тобто помучили і відпустили. Він ніби казав батькам, що він бачив там Володимира, але після цього власне уже його сліди втратилися, і ми не знаємо, чи його перевозили. Щоденник власне описує життя в окупації, описує переживання за сина. Описує такі певні сумніви, чи варто… Володя дуже принципово розмовляв українською. Але з окупантами заради того, щоб зберегти життя синові, тому що завжди страшно за дітей, він пише, що він вагається, чи переходити на російську мову. Він пише про свою віру в перемогу. Мені дуже сподобалось, ну ми всі вдаємося до такого чорного гумору, щоб триматися. Він пише про колискову для ворожого БТР, тобто він якісь яскраві, навіть гумористичні нотки часом додає.

Відповідно, все це робило з нього таку ціль. На жаль вочевидь, саме так сталося. Головне, що цей щоденник закінчується словами… Це ж весна, Володимира викрали 24 березня. І він пише про те, що бачить у небі журавлиний ключ, і йому здається, що птахи курличуть: «Все буде Україна. Я вірю в перемогу». Ці рядки – це перше, що я побачила, коли ще на Ізюмщині розгорнула цей щоденник, захований в саду. Я зрозуміла, що у Володимира Вакуленка віри було, напевно, найбільше ніж у мене, тому що я в березні не була така впевнена, що нам вдасться звільнити Ізюмщину так швидко, що не буде якоїсь довгої окупації.

Власне, я просто була вражена тим, що він в такій страшній ситуації зберігав цю надію. Власне, так впевнено сказав батькові: «Коли наші прийдуть, віддаси». Не якщо наші прийдуть, а коли наші прийдуть. Щоденник короткий. Плюс треба розуміти, що це рукопис, тобто там дуже багато перекреслень, правок. Ну, ми розуміємо, як це виглядає. Тим більше, що це людина писала в складних обставинах. Тим не менше щоденник, на мій погляд, дуже цікавий. І ми б хотіли в ідеалі (це рішення, знов-таки, буде за рідними) видати щоденник книгою. Зрозуміло, що книжка має складатися не лише зі щоденника. Також має бути доданий якийсь контекст про те, що відбувалося на Ізюмщині, бо зараз ми це з вами пам’ятаємо, а потім це буде забуватися. Відповідно, треба додати історичний контекст, потім додати вибрані вірші Володі Вакуленка.

Мені здається, оскілки щоденник теж доволі ліричний, його теж можна вважати таким, який добре поєднується з його лірикою, можливо, якісь спогади. Наприклад, я напишу про те, як я знайшла цей щоденник, тому що історія цього щоденника, звісно, робить його цінним. Він цінний як таке свідчення тим більше людини, яка загинула за Україну, за свої проукраїнські погляди.