Молодий, люблячий чоловік і батько загинув на війні, захищаючи своїх рідних. Його син у свої піврочку став сиротою, кохана дружина залишилася вдовою лише через тиждень після весілля.

Я і мій чоловік Микола народилися та виросли у маленькому містечку Арциз Одеської області, але познайомились в Одесі - за кілька годин до зустрічі нового 2020 року. Це був перший рік, який ми зустріли разом, і саме тоді почалася наша історія кохання.

До війни ми постійно змінювали орендоване житло, бо часто не хватало грошей. Ми мріяли про родину, діточок та власну квартиру. Тому Микола працював вдень і вночі на таксі, а я - у салоні краси.

Наші мрії почали збуватися, а за кілька тижнів до Нового 2021 року я дізналася, що вагітна, і поспішила сповістити про це Миколу. Його радості не було меж!

Саме в той час Микола, враховуючи стан на сході України, вже вирішив вступити до лав ЗСУ й захищати нашу Батьківщину, бо він мав воєнний досвід і був гарним водієм.  З грудня 2020 року він служив морським піхотинцем у 36-й бригаді і боронив нашу Батьківщину спочатку в Донецькій, а потім в Миколаївський області, мав статус учасника ООС.

Мені було важко самій готуватися до народження дитинки, але я знала, що мій Микола захищає нас там, і це надавало мені сил та натхнення.

Нечасті наші зустрічі були теплі й сповненні любові. Ми планували наше життя і раділи кожному дню.

16 серпня 2021 у нас народився син Тимур. Микола отримав відпустку і приїхав до Одеси прямо на пологи: він перший тримав на руках нашого синочка. Пологи були тяжкі, тому перші тижні, починаючи з лікарні, Микола доглядав за Тимуром: годував, доглядав і колисав малюка, ще й допомагав мені після операції. Він був найкращим чоловіком та батьком! 

 24 лютого 2022 року ми прокинулись від вибухів: почалася війна.  Микола був на зв’язку, він наказав нам їхати з Одеси. Ми поїхали до Арцизу - у дім батьків, бо ракети вже летіли над нашими головами, і ми дуже боялися за нашу дитинку. Микола телефонував, як тільки була можливість.

З його розповідей ми знали, що двічі при обстрілах згоріли його машини, якими він керував. Він чудом вижив - Бог його боронив.

Він постійно казав мені, як він жалкує, що не встиг зі мною одружитись. Я відповідала, що скоро Перемога - тоді й одружимось. Але 11 березня 2022 року Микола без попередження приїхав, зробив мені пропозицію, і вже 12 березня ми зареєстрували шлюб. Цей день був найщасливішим!

Ми декілька годин посиділи в колі родини, близьких та друзів, шуткували та раділи цій щасливій миті, Микола не міг набавитись з нашим синочком.

А потім - встав, поцілував мене і Тимурчика, попрощався з друзями й родичами, взяв автомат і поїхав на фронт.

Наше щастя було недовгим. Увечері 17 березня і вночі 18 березня ми спілкувалися з Миколою, побажали йому спокійної ночі, та щасливі полягали спати, а вже зранку 18 березня 2022 року він не вийшов на зв'язок. В той ранок сталось бомбардування його казарми. У нас із ним була традиція - кожного ранку та ввечері перед сном спілкуватись.

Але Микола зник, і ми почали шукати його через друзів та волонтерські установи. Ми вірили, що він живий - до останнього! Навіть коли приходили чутки про його загибель, ми не вірили. Бо цього не могло бути! Він повинен жити! Він обіцяв мені повернутись навіть з-під землі! Ми будемо разом! У нас син, йому всього пів року виповнилось, він повинен рости поруч із батьком!

Наш синочок не згадає тата, але я виховаю його у пам’яті й повазі до Миколи і всіх українських воїнів, що дають нам змогу жити далі!

Сподіваюся, ця мрія здійсниться, бо ми з Миколою хотіли мати таке сімейне гніздечко, де нашому сину буде затишно та безпечно. Ми дякуємо всім, хто нам допомагає в цей важкий час.

Слава Україні! Герої не вмирають! Нехай буде мир, і всі наші воїни повертаються додому - до дітей, дружин і матерів! Нехай буде щастя та добробут в наших родинах. Адже за це багато хто вже поклав свої життя! Всього найкращого! Миру всім нам!