«Вийшла по воду – й почався обстріл»

Мені 36 років, я родом з Макіївки Донецької області. У 2014 році переїхала з сім’єю у Маріуполь. У перший день повномасштабної війни збиралася на роботу, але керівництво сказало залишатися вдома. Я не думала, що дійде до такого кровопролиття. Сподівалася, що за кілька днів бойові дії закінчаться. Була впевнена в тому, що окупантам не вдасться захопити Маріуполь.

Мене шокували трупи, які лежали прямо біля будинків. Одного разу я й сама ледь не загинула: вийшла по воду – й почався обстріл. Також мене шокувало те, що людям доводилося красти продукти в магазинах, щоб вижити.

Коли ми виїжджали, то бачили розстріляні автомобілі з трупами всередині. Нам довелося перетнути багато російських блокпостів. Окупанти задавали провокаційні питання. Наприклад, про наше ставлення до росії та свого президента.

Ми намагалися уникати прямих відповідей. Говорили, що цінуємо дружбу й мир. Боялися за дітей, тому поводилися спокійно, щоб нас пропустили. Росіяни рилися в речах. Щоправда, нічого не забрали. Було страшно проїжджати вигорілі території. Дорогу перекривали повалені дерева. Вказівних знаків майже не було. Найприємнішим моментом став той, коли ми добралися до першого українського блокпоста й почули рідну мову.

Ми зупинилися в Одесі, бо тут прийнятні ціни на житло. Складно влаштовувати свій побут у незнайомому місці. Я не можу знайти роботу за спеціальністю. Діти навчаються дистанційно, не мають змоги вживу спілкуватися з однолітками.

Не впадати в депресію мені допомагають діти й віра в майбутнє. Мрію, що цього року війна закінчиться. Покладаюся на ЗСУ. Я не хочу виїжджати з України. Надіюся на мирне життя на батьківщині.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/