«Війна увійшла у мою свідомість саме в той день, коли почалися обстріли»

Панова Наталія,

КЗ «ЛЗОШ І-ІІІ ступенів №7», м.Лисичанськ

Есе «День, коли для тебе почалася війна»

Моє рідне місто Привілля невеличке, але дуже мальовниче, розташоване на правому березі річки Сіверський Донець. Я люблю його затишні вулиці, які утопають у зелені дерев навесні та різнобарв¢ї чорнобривців восени, за величні терикони, що нагадують єгипетські піраміди. Життя в містечку завжди йшло неспішно та звично, але одного теплого весняного дня все змінилося.

2014 рік поділив життя мешканців міста на «до» та «після». Мені було дев’ять років, коли почалися воєнні дії. Я розуміла, що відбувається щось загрозливе, але не усвідомлювала наскільки це жахливо.

Війна – це завжди страшно. Вона залишає по собі руїни, порожнечу, смерть. Пекельні, проте далекі бої за визволення Лисичанська, Привілля, Рубіжного, описані в історичних книжках, здавалося, зійшли зі сторінок у реальність із особливою жорстокістю, коли брат іде на брата, що не уявлялося можливим у сучасному світі й робило все якимось сюрреальним.   

Війна увійшла у мою свідомість саме в той день, коли почалися обстріли. Раптом усі ми, діти, подорослішали. Розмови вже були не про уроки й не про іграшки, а про те, хто де ховався від обстрілів, у якій хаті що пошкоджено, у кого поранено сусіда, а у кого снаряд влучив у город.

Одної ночі ми прокинулися від розривів снарядів, дзвону скла та гучних вибухів поруч із нашою п’ятиповерхівкою. Здавалося, що будинок ось-ось не витримає. Світла не було, люди бігли до підвалів, штовхаючись у темряві, проте й допомагаючи одне одному, хапаючи своїх та чужих дітей. Це почався обстріл шахти «Привільнянська», поблизу якої ми жили.

Тоді все для мене було, як у тумані. Лише тепер, подорослішавши, усвідомлюю, як самовіддано та мужньо люди продовжували життя.

Транспорт не ходив, магазини не працювали, проте щоранку поодинокі перехожі або групки згорблених людей поспішали на роботу, виконуючи свій обов¢язок – лікарі, медсестри, правоохоронці, прості робітники.

Мама весь час телефонувала батькові, а бабуся – дідусю, проте зв¢язку не було, і два дні ми з надією чекали повернення додому наших рідних. Вони прийшли надвечір третього дня, а у матусі відтоді залишилося сиве пасмо.

Саме тоді я усвідомила, що абстрактне слово «війна» має зовсім конкретний смак і запах: запах попелищ та присмак страху. Люди принишкли, поховалися по льохах. Здавалося, вони боялися навіть дихати. Разом із ними завмерло й Привілля. Завмерло, очікуючи допомоги.

 І вона прийшла. З великою повагою ставлюся до воїнів-визволителів нашого міста. Для мене вони – це запорука миру та спокою, віра в те, що наша рідна мова, історія цієї дивовижної країни будуть існувати на заздрість ворогам.

Після жаху, пережитого 2014 року, по-іншому сприймаєш світ, переосмислюєш життєві цінності, більше цінуєш мирне небо й сонячні ранки, трепетно ставишся до своїх рідних, бо зрозумієш: усе може скінчитися в одну мить. Так не має бути у сучасному цивілізованому світі: гинуть люди, руйнуються міста – у цьому немає сенсу. Я розумію, що це політика, але чому не можна вирішити все мирним шляхом?