«Війна. Моя історія. Я засвідчую…»

Юдін Микита, 13 років

Переможець конкурсу есе 2023, 1 місце

Учень 8-Б класу ЗЗСО № 20 м. Бердянська Запорізької області (онлайн)

Учитель української мови та літератури – Виднокрай Аніта

КОНКУРС ЕСЕ «МОЯ УКРАЇНА»

2024 рік. Нідерланди. Місто Гаага. Міжнародний кримінальний суд. Головний прокурор Карім Хан зачитує свідчення учня однієї з українських шкіл у справі «Україна проти росії»:

– Я, Юдін Микита, учень 8 класу загальноосвітньої школи №20 міста Бердянська Запорізької області. Мені 13 років.

Я засвідчую, що школярі нашого міста відчули подих війни за кілька місяців до початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. Тоді майже кожна школа Бердянська неодноразово була «замінована». Кілька днів на тиждень заняття скасовувалися. Уже тоді росіяни, напевно, хотіли посіяти страх у мешканців міста, сподівалися зробити нас слабкими й безпорадними. А нам, українським школярам, вороги намагалися не дати можливості здобувати українську освіту.

Я засвідчую, що ранок 24 лютого 2022 року не забуду ніколи, тому що в цей час росія почала повномасштабну війну проти моєї країни. Я прокинувся від  страшних вибухів і моторошного виття сирени. Біля ще темного вікна стояв батько. Схилившись до його плеча, плакала мама. Ця картина й до сьогодні перед моїми очима. Раніше я бачив війну тільки в кіно та коли грав у стрілялки на комп’ютері. Але то були ігри з вигаданими героями, а тепер війна постала переді мною своїми реальними звуками  й образами смерті та горя.

Я засвідчую, що російські загарбники вдерлися в місто Бердянськ 27 лютого 2022 року. На вулицях з’явилися військова техніка з літерою Z та патрулі озброєних окупантів. Ми завісили вікна, щоб не було видно світла у квартирі. Батьки розшукували їжу в майже спустошених магазинах. Я кілька разів стояв у черзі за хлібом, одного разу мій номер був аж 213. Відчував страх, що хліба не вистачить, і жах перед голодом. Вечорами ми дивилися українські новини, ледве вмикаючи звук. Із батьками я ходив на проукраїнські мітинги, де діти й дорослі чинили спротив окупантам, як могли. Молились за себе, за нашу родину, за Україну. Так проходили для моєї сім’ї дні і ночі трьох довгих місяців в окупації.

Я засвідчую, що російська федерація – це держава-терорист, яка зробила мене й моїх батьків вимушеними переселенцями у власній країні. Спакувавши найнеобхідніші речі, ми відправилися в небезпечну дванадцятигодинну путь до Запоріжжя. Минаючи російські блокпости, бачили обличчя ворога, зустрічали багатьох таких же, як ми, вигнанців. Я ледве тримався на ногах, мене нудило від утоми та переживань. У Запоріжжі на нас чекала ночівля в дитсадку на матрацах поряд із такими ж, як і ми, евакуйованими знесиленими людьми. Ми жили в Тернополі, тимчасово зупинялися у Львові. Тут тато пішов до військкомату й став до лав ЗСУ. А ми з мамою незабаром переїхали до Дніпра.

Я засвідчую, що в місті Дніпро 14 січня 2023 року в багатоповерхівку на вулиці Набережна Перемоги, 118, де ми з мамою мешкали, влучила російська ракета Х-22. Кілька під’їздів було вщент зруйновано. Ми з мамою залишилися живі й неушкоджені, але тут загинули десятки цивільних. Серед них і мої однолітки, і зовсім маленькі діти. Невимовний душевний біль переповнює мою душу!

Я засвідчую, що росіяни за допомогою своєї освіти та пропаганди хочуть знищити все українське в дітях на окупованих територіях. Тому я вчуся в рідній українській школі, до якої ходив у мирні часи, і долаю всі труднощі навчання онлайн. Стараюся, як ніколи. Саме зараз я відчуваю, що значить любити свою землю, мову, усе те, що робить мене українцем. Пройшов курси з програмування, освоюю бойове мистецтво козаків у школі «Спас Штурм». Мене не здолати. Нашу націю не перемогти. Наша армія – найсильніша!

Я свідчу про злочини, які російські загарбники здійснювали щодо мене, моєї сім’ї та українського народу. Кожне слово мого свідчення є правдою.