меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
Ангеліна Шестакова

«Війна людей їсть, кров’ю запиває»

переглядів: 102

Шестакова Ангеліна, 16 років,

Волноваський опорний ЗЗСО I –III ст., м. Волноваха

Есе «День, коли для мене почалась війна»

З чого починається війна? З влади? З грошей? З перших вибухів? Або з перших жертв? Я не можу дати відповіді на ці питання однозначно. Думок завжди буде більше, ніж істини.

Я не знаю, хто буде читати мій твір. Не знаю характеру, мислення цієї людини. Не знаю про проблеми її життя й турботи. Та я маю сміливість висловити думку про те, що наші долі пов’язані. Ні, я не маю екстрасенсорних здібностей, але знаю про ситуацію в своїй країні.

Війна. Жахливе слово, нелюдське й кровопролитне братовбивство, безжалісне та болісне.

Є думка, що війна ніколи не змінюється, але змінюємося ми. Хочеться того чи ні, але війна твердо ступає одним шляхом з метаморфозами та змінами. Цей шлях пов’язує сотні, тисячі й мільйони доль. Ці небесні нитки в усіх різні, але суть одна. Дуже болісно, що інколи нас пов’язує війна.

Я писала десять есе. Писала про літературу, про кохання, про біль. Та я ніколи не писала про війну, хоча ця тема болісно близька мені. Не хочеться про це думати, не хочеться згадувати й писати. Війна – це не те, що надихає. Вона ламає, вбиває мораль, ставить під сумніви все, в чому ти був упевнений.

Для всіх війна почалася по-різному. Особисто я чула десятки історій. Друзі, ЗМІ, родичі… Майдан, 6 квітня, 2014-й, бої за Іловайськ. Різний початок, один сенс. Офіційний рік початку воєнного конфлікту в Україні – 2014. Мені на той час було дев’ять років.

Я маю фрагментарні спогади тих часів. Але все, що я пам’ятаю, – страх, жах і злякані очі мами та бабусі. Війна почалася для них, не для мене.

13 січня 2015-го. Цей день для мене оповитий жалобою й болем. Автобус, село Бугас, мирні люди. Біль, жах, кров, війна. Моя війна.

Я живу у Волновасі, моя тітка – у Макіївці, то ж цей автобус рідний для мене. До цього моменту він був гарантом надії побачитись з моєю рідною людиною. Той день не був особливим для мене. Я ще не знаю, що ввечері я вперше відчую, як тремтять коліна від страху. А зараз все як завжди, школа, зима, оцінки.

Момент – і моє життя поділиться на до та після. Той смертельний автобус не відчиняв того дня двері для моїх родичів, друзів або знайомих, але й не відчиняв для війни.

Жертв 12. Хто з них міг здогадатися, що сьогодні їх останній день? Після перегляду новин в моєму домі стало як ніколи тихо. До нас, як напевно, до всіх українців, завітало лихо. Наступного дня в школі ми говорили про те, що сталося. Кожного наздоганяв дикий розпач та біль. Війна людей їсть, кров’ю запиває. Ця приказка описує той кривавий день.

Не знаю, коли розпочалась війна для моїх однокласників, друзів, вчителів, але для мене – 13 січня 2015 року. День, коли змінилася Україна, день, коли змінилася я.

Не хочу згадувати хроніки теракту, фото й відео, які я бачила в ЗМІ. Хоча одне фото й досі горить пекучим пломенем у моїй пам’яті. Фото, де водій, тримаючись за голову, оглядає місце подій.

На світлині не видно обличчя, але відчуваються емоції. Розпач, біль, страждання – три сестри війни, які вже більше шести років ступають за нею степами Донеччини й Луганщини.

Я хочу, щоб війна закінчилася. Дуже тривіальна, але така правильна думка. Сподіваюсь, що колись напишу про день, коли війна для мене закінчилася.

Сподіваюсь, що день миру для всіх жителів України стане великим святом, і всі люди пам’ятатимуть про вартість і цінність життя свого або чужого. Мій твір закінчується, а моя пам'ять про 13 січня 2015 року – ніколи.

Волноваха 2014 Текст Історії мирних діти обстріли безпека та життєзабезпечення діти Конкурс есе 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
Facebook twitter
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій