"Війна!" - кричали всі. "Нас бомблять!"

Мене звати Варвара, і мені шість років. Історію за мене писала моя мама. Я жила з мамою і п'ятьма братами та сестрами у селі Горностаївка. У нас був великий будинок з садом, де ми грали, лазили по деревах і збирали квіти.

Якось уранці я прокинулася від страшного шуму. Вибухи! Літаки! Ми з мамою сховалися в погребі, а потім побігли до сусідів, де вже було багато людей.

"Війна!" - кричали всі. "Нас бомблять!"

Ми не знали, що робити. Тато був на роботі в місті, і ми не могли до нього додзвонитися.

Нарешті, мама вирішила, що нам треба їхати. Ми зібрали найнеобхідніше і пішли на вокзал. Там було дуже багато людей, всі намагалися виїхати з міста.

Ми їхали довго і важко. Поїзд був переповнений, і нам не було де сидіти. Ми їли сухі пайки і пили воду з-під крана.

Нарешті, ми приїхали до Вінниці. Тут нас зустріли добрі люди і поселили в гуртожитку.

У гуртожитку було багато дітей, таких же, як я, які втратили свої домівки через війну. Ми подружилися і стали гратися разом.

Але я все одно сумувала за своїм будинком, за садом, за своїми друзями.

Я часто мріяла про те, як ми з мамою і братами та сестрами повернемося додому і відбудуємо наш будинок.

Я уявляла собі, як ми будемо жити в новому будинку, як будемо гратися в саду, як будемо ходити до школи.

Я вірила, що моя мрія здійсниться.

Одного разу я знайшла в гуртожитку старий конструктор. Я з радістю почала його збирати.

Я будувала будинок. Великий будинок з багатьма кімнатами.

"Це буде наш новий будинок", - сказала я мамі.

"У ньому буде багато кімнат, і у нас кожного буде своя кімната. А ще буде великий сад, де ми будемо грати."

Мама посміхнулася і обійняла мене.

"Я вірю, що ти побудуєш наш новий будинок", - сказала вона.

Я й сама вірю в це. Я вірю, що війна закінчиться, і ми зможемо повернутися додому.

І я знаю, що тоді я обов'язково побудую наш новий будинок - будинок, де буде жити наша дружна родина, сповнена любові, тепла і щастя.