Бару Ніколь, 16 років, Коломацький ліцей імені Героя Радянського Союзу І.Є.Єгорова, смт.Коломак
Есе «Один день»
Війна увірвалася в наше життя несподівано і стрімко. Зруйнувала все, що нам здавалося міцним і непохитним. Одних зробила слабкими, відібрала у них сили думати, вирішувати непрості питання. Інших зробила героями. У таких несподівано виросли крила. Де і сила взялась. Мабуть, ховалася вона в піснях, наспіваних батьками чи переданих з діда-прадіда.
Коли почалася війна, мені було дев'ять. Про війну тоді тільки чути могла, дитині малій це завжди здається чимось далеким. Від дідуся та бабусі чула про війну, про жорстокість у роки Другої світової. І несподівано – інша реальність. Війна тут і зараз.
Усвідомити повністю, звісно, тоді не могла усього лихого, що принесла нам ця війна на Сході. Але бачила стривожене обличчя бабусі, чула розмови з сусідами. Телебачення, радіо – все про події на Сході, про втрати. Чула, як бідкалася бабуся, що гинуть молоді хлопці. І переповнювалося й моє серце якимось тривожним жахом.
А що далі? Що ж далі буде з нами? У моїй уяві поставали страшні картини, стільки всього було почуто. Стільки всього було незрозумілого…
А в школі – волонтери. Зустрічі з людьми, які були там./. на сході. Не все ми розуміли. Але знали, що люди потребують допомоги. Ми бачили вчителів, що плели сітки, а матеріал приносили всі: і дорослі, і малі. Зараз мені сімнадцять. І я по-іншому дивлюся на світ. Тепер є свідоме розуміння тих подій, а не дитяче враження.
Війна – це завжди мільйони зруйнованих життів, спорожнілих вулиць та будинків. І в цих будинках – голоси, завмерлі навіки, колись живі, але тепер з лиця землі стерті. Настільки просто, миттєво, наче їх ніколи й не було. І ці голоси тремтять, співають старі пісні, знайомі до болю, стогнуть та плачуть по минулому. По небу безхмарному, чистому, без багряних візерунків на ньому.
А що майбутнє? Чи є воно, це далеке майбутнє, коли тут, прямо на вулицях, постріли... Коли кров дітей та підлітків, жінок молодих, молодих воїнів. Що майбутнє?
І не було для мене єдиного дня, коли я збагнула сутність цього лиха. Був ланцюг із днів, котрий в кінці привів до певного результату, до розуміння того, що у рідній країні коїться. Але тоді, в дев'ять років, все було наче в тумані, приглушене, розмите. Дитяча свідомість могла усе те жахіття сприймати лише віддалено.
Але якось те сприймалося. І в голові з'являлися картинки з прабабусиних розповідей про минуле, але тепер уже пов’язані з сьогоденням.
Вже давно відгриміли бої
Та окопи травою покриті.
Тільки думи мої,
Тільки серце моє
У широких степах,
Де солдати убиті.
Моє серце також там, хоча очі не бачили тих жахів. Очі не бачили, але душа малювала картини страшні. Не придумані, реальні зовсім, жахливі.
