Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Ніколь Бару

«Війна – це завжди мільйони зруйнованих життів»

переглядів: 273

Бару Ніколь, 16 років, Коломацький ліцей імені Героя Радянського Союзу І.Є.Єгорова, смт.Коломак

Есе «Один день»

Війна увірвалася в наше життя несподівано і стрімко. Зруйнувала все, що нам здавалося міцним і непохитним. Одних зробила слабкими, відібрала у них сили думати, вирішувати непрості питання. Інших зробила героями. У таких несподівано виросли крила. Де і сила взялась. Мабуть, ховалася вона в піснях, наспіваних батьками чи переданих з діда-прадіда. 

Коли почалася війна, мені було дев'ять. Про війну тоді тільки чути могла, дитині малій це завжди здається чимось далеким. Від дідуся та бабусі чула про війну, про жорстокість у роки Другої світової. І несподівано – інша реальність. Війна тут і зараз.

Усвідомити повністю, звісно, тоді не могла усього лихого, що принесла нам ця війна на Сході. Але бачила стривожене обличчя бабусі, чула розмови з сусідами. Телебачення, радіо – все про події на Сході, про втрати. Чула, як бідкалася бабуся, що гинуть молоді хлопці. І переповнювалося й моє серце якимось тривожним жахом.

А що далі? Що ж далі буде з нами? У моїй уяві поставали страшні картини, стільки всього було почуто. Стільки всього було незрозумілого…

А в школі – волонтери. Зустрічі з людьми, які були там./. на сході. Не все ми розуміли. Але знали, що люди потребують допомоги. Ми бачили вчителів, що плели сітки, а матеріал приносили всі: і дорослі, і малі. Зараз мені сімнадцять. І я по-іншому дивлюся на світ. Тепер є свідоме розуміння тих подій, а не дитяче враження.

Війна – це завжди мільйони зруйнованих життів, спорожнілих вулиць та будинків. І в цих будинках – голоси, завмерлі навіки, колись живі, але тепер з лиця землі стерті. Настільки просто, миттєво, наче їх ніколи й не було. І ці голоси тремтять, співають старі пісні, знайомі до болю, стогнуть та плачуть по минулому. По небу безхмарному, чистому, без багряних візерунків на ньому.

А що майбутнє? Чи є воно, це далеке майбутнє, коли тут, прямо на вулицях, постріли... Коли кров дітей та підлітків, жінок молодих, молодих воїнів. Що майбутнє?

І не було для мене єдиного дня, коли я збагнула сутність цього лиха. Був ланцюг із днів, котрий в кінці привів до певного результату, до розуміння того, що у рідній країні коїться. Але тоді, в дев'ять років, все було наче в тумані, приглушене, розмите. Дитяча свідомість могла усе те жахіття сприймати лише віддалено.

Але якось те сприймалося. І в голові з'являлися картинки з прабабусиних розповідей про минуле, але тепер уже пов’язані з сьогоденням.

Вже давно відгриміли бої

Та окопи травою покриті.

Тільки думи мої,

Тільки серце моє

У широких степах,

Де солдати убиті.

Моє серце також там, хоча очі не бачили тих жахів. Очі не бачили, але душа малювала  картини страшні. Не придумані, реальні зовсім, жахливі.

Було тоді мені дев’ять років. Сьогодні сімнадцять. Сім років пройшло, а війна ще триває…

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
2014 2021 Текст Історії мирних діти безпека та життєзабезпечення діти Конкурс есе 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій