Прикордонні села Харківщини опинились в окупації в перші дні війни. Мирне населення виживало без води, світла та газу. Вирви від влучань були розміром з людський зріст. 

Я жив в окупації до 29 квітня. Постійно були сильні удари, летіли ракети. Там, де влучали, залишалися воронки глибиною десь два з половиною метри, заповнені водою. Іноді було відчуття, ніби я знаходжуся не на землі, а десь на кораблі. Настільки сильно все навколо гойдалося і вибухало.

Не було ні води, ні їжі, ні газу, ні світла. Була промзона, де за домовленістю з підприємцями нам давали соняшникову олію, робили ковбасу. 

Потроху отримували борошно, макарони, якось виживали.

Найбільше мені врізався в пам’ять момент, коли зайшли наші. Це було наприкінці квітня. Першим я побачив свого товариша, йому якраз виповнилося 40 років. Його син служив у Харкові. Товариш залишив свою 80-річну матір і поїхав до сина, пробираючись через блокпости. Ми з ним іноді виходили на зв’язок, коли вдавалося знайти сигнал. Я навіть передавав йому координати позицій росіян. Я знав, що він у теробороні. І коли вони зайшли в наше село, першими були саме батько і син. Перші їхні слова були: «Нікуди не йдіть».

Потім зайшов «Азов», почали розмінування. Люди виїжджали, хто як міг: хтось своїм транспортом, хтось пішки, згодом дали й громадський транспорт. Мою сестру ще за тиждень до звільнення евакуювали в Черкаську область. Коли я дістався до Харкова, там уже з’явився зв’язок, ми зідзвонилися, і я поїхав до неї. Деякий час був у Черкаській області, але потім повернувся до Харкова. 

Мій дім розбитий, жити ніде. Тепер живу у сестри. Під час обстрілів мене поранило в руку, трохи зачепило живіт, але я спочатку навіть не помітив. Мого кота поранило в лоб. Собака кудись зник. Потім я бачив кота на відео, його підгодовували, але згодом він знову потрапив під обстріл. Я не зміг його забрати, бо тікав у тому, в чому був. Загинули мої друзі… і моя собака.

Я  часто їжджу у село, коли є можливість. Відновлюю дім, як можу. Там немає жодного вікна, дах розбитий. 

Одного разу снаряд прилетів зовсім поруч, метрів за півтора. Потім - ще один. Мене сильно контузило, я почав заїкатися. 

І я розумію: навіть коли це все закінчиться, з пам’яті воно не зникне ще дуже довго.

Раніше я планував вийти на пенсію, облаштовував свій двір, зробив ставок, запустив рибу. Мій маленький онук ловив там карасиків, йому було всього два роки, але він радів. Я думав, що попереду спокійне життя, що зможу допомагати родині, ростити онука.

А тепер - усе зруйновано. Село звільнили ще в березні, але там суцільна руїна. Ні світла, ні газу, і невідомо, коли це з’явиться. Відновлення буде дуже нескоро.